Василь Биков - Круглянський міст

Круглян, глибше в лісову глушину. Так було завжди: головне — встигнути, допоки не пізно, якнайдалі одійти від того місця, куди кинеться погоня.

Стьопка давно вже хотів спинитися, перевести дух та підладнати чоботи, бо на кожнім кроці чіпляти підошвами землю стало мукою. На правій нозі до того ж давно боліла п’ята — натер, мабуть, до кістки. Хлопець рішуче повалився на землю, обіруч здер чобіт, який уже зовсім розпався, і, не знаючи, як дати йому ради, зі злістю шпурнув його в кущі. Вслід те саме вдіяв і з правим, шпурнувши його в другий бік. Зіпрілі та діряві онучі хлопець, підвівшись, розкидав ногами.

Попереду з його гвинтівкою на плечі здивовано озирнувся Данило.

— О! Що тебе вкусило?

Стьопка закинув за плече автомат, босим ногам стало куди вільніше, але й незвично холодно на сирій, непрогрітій землі, трава заколола в підошви, але нічого. «Давно б так», — подумав він з невеселим полегшенням.

Данило з Бритвіним, однак, спинилися. Бородатий партизан виглядав неприховано спантеличеним його вчинком.

— Ти що, здурів? Навіщо кинув?

— Іди візьми!

І Данило справді поліз у хмизняк, відшукав його лівий, ціліший чобіт, з цікавістю обмацав підошву.

— Добрий же чобіт. Хіба щоб союзки нові. Кидає, хе!

— Ти нащо це? — хмуро повернувся до Стьопки Бритвін.

— Бо драні. Не бачили?

Данило, втім, поліз у болото і дістав другий чобіт. Підошва в ньому зовсім відстала і звисала, вишкіривши ряд поржавілих, густо набитих цвяхів.

— Підремонтувати щоб, носити ще можна.

Він по-хазяйськи склав чоботи докупи і почав їх підсовувати халявами під ремінь. Стьопка спідлоба кидав неприязні позирки на його ладні маслаковські кирзачі й ватянку, майже новеньку, навіть ще не заяложену. Нічого не скажеш: прибрався Данило на цьому завданні. Хоч і не забив жодного німця. Кому лежати в землі, а кому пошастило навіть причепуритися: диви, який показний, ніби десантник. Хіба що штани самоткані.

— Ану, зараз же взуй чоботи. Ти що? — з суворістю накинувся на Стьопку Бритвін, певно, вже зовсім відчуваючи себе командиром. Цей був усе в тій самій поношеній червоноармійській шинелі без петлиць, розстебнутій на всі гаплики, на плечі тримав свою СГТ, з якої, мабуть, ні разу не вистрелив. Але Бритвін мав свій інтерес.

— Ти ж за годину заплачеш. Тоді нести тебе?

— Не бійтеся! Не понесете. Його примусите.

Бритвін, щось відчувши, підозріло вгледівся в хлопця, щось прикинув, ніби вслухався в лісовий шум. Стьопка подумав, що справа закінчена і зараз, мабуть, почнеться звичний уже йому докір, а то й погрози. Але Бритвін мов одумався, лише кольнув його наостанку злим поглядом і пішов по гущині.

17

Чимало-таки одійшовши хмизняками від Круглян, вони надибали стежину в змішаному з вільхою старому ялиннику. Здається, десь тут мав починатися Гриневицький ліс — знайома, безпечна містина, їх партизанська парафія. Стало спокійніше, про переслідувачів уже не думали. В ялиннику панував міцний, майже спиртовий настій вогкої весняної прілі та смоли; волога, устелена мохом, земля горнулася в пістрявий від сонячних полисків затінок; лапате гілля ялин, погойдуючись, звично шуміло вгорі.

Ледь помітна в моховитому болітці стежина вивела їх на стару, закинуту ділянку з колись наготовленим, але так і не вивезеним кругляком — окрай широкої прогалини приткнулося кілька довгих штабелів оброслих мохом рудостояків. Опріла кора розлізлася, в потемнілих від часу окоренках жовтіли видовбані дятлами ямки.

На ділянці припікало сонце, вони всі угрілися, і Бритвін, який ніс перекинуту через плече шинелю, рішуче кинув її під ноги.

— Привал!

— Фу-х, тепло! — згідно озвався Данило і, як був, товстуватий та незграбний у розстебнутій ватянці, задом сунувся в затінок під штабелем. Бритвін спершу зняв ремінь, розстебнув усі гудзики на гімнастерці, потім гепнувся на шинелю і, сопучи, стягнув чоботи.

Стьопка, подумавши, також присів під штабель.

— Далеко ще тупати? — запитав Бритвін.

— Не так щоб далеко. Трохи пройдемо до Ляхавина, затим лісництво минути, — почав прикидувати Данило.

— То скільки кілометрів? П’ять, десять?

— Кілометрів? Щоб не збрехати… Та не дуже зосталося.

Бритвін осудливо покрутив головою.

— Ну й арифметика в тебе! Багато, не дуже. Давай сумку та перекусимо.

Данило з підкресленою готовністю перекинув через голову скручену чіплянку сумки і насамперед витяг з неї пляшку з паперовою затичкою. Застережливо укріпив її на нерівній моховитій землі між собою та Бритвіним. Стьопка старався не дивитися туди — робив вигляд, що досліджує палець на нозі, справді до крові збитий об корінь. Їсти йому перехотілося, більше дошкуляла спрага, і він думав, що, відпочивши, треба пошукати десь струмок.

— Ну, що ж, тоді хильнемо! — задоволено сказав Бритвін.

— Заробили, — усміхнувся Данило. — Є за що. Бритвін ворухнув сумку.

— А там же й закусь була. Ану діставай, що спорядив поліцаїв синок.

Стьопка аж здригнувся: так просто і буденно було сказано це, ніби Митя все життя був йому ворогом. Хлопець здивовано скинув голову, чекаючи щось побачити у виразі обличчя Бритвіна. Однак на пругкому, торкнутому свіжою щетиною обличчі того було тільки щире задоволення від передчуття близької їди з випивкою.

Данило дістав саморобний, змайстрований з окіска ножик і розгорнув полотняну ганчірку. Товста скибка хліба, відрізана від середини хлібини, шматок м’яса і чотири фарбовані великодні яйця примусили їх мимохіть ковтнути слину. Вони вже не могли відвести очей від великих Данилових рук, коли він почав ділити харч: розрізав на три частини хліб, м’ясо, розклав яйця, два з яких були потрощені. Бритвін однією рукою взяв пляшку, другою згріб свою порцію