Владислав Валерійович Івченко - Химери Дикого поля

Несподівано зі стін куреня почали гучно сурмити. І я побачив, як цяточки рабів стали збиратися з полів на дороги.

– Що означають ці сурми? – спитала Понамка.

– Бидло з полів женуть до сараїв. Справа ще є, кроч!

Непийпиво покликав чергового і побіг сходами вниз. У дворі сів на коня, якого підвів слуга. Я підвів коня Понамці. Вона сіла. Поїхали. Ми зі слугою Непийпива тряслися на мулах слідом. Минули ворота та міст, їхали біля паль з покараними. Частина їх вже або вмерла, або знепритомніла, то не рухалися. Але декілька досі стогнали. Ми минули луг навколо куреня. Я побачив, як кілька десятків рабів з чурбаками в зубах доїли корів. Молоко зливали у велику діжку на возі. Хвилин десять ми трусилися верхи, аж поки не зупинилися біля довгого сараю, складеного з дерев’яних колод. У сараї були лише великі ворота на вході, а в стінах жодного віконця. Біля воріт вже сидів панич і кілька джур. Поруч з ними з десяток слуг. Панич підвівся, привітався з Непийпивом та Понамкою.

– У сьому сараї дві сотні три по сьомому десятку бидла робочого, чотири по сьомому десятку рабинь, що здє працюють, дві сотні бидла дрібного, – доповів панич Непийпиву, показав аркуш паперу. Я помітив, що на ньому було вказано, скільки рабів вийшло з сараю зранку. – Негдіс було більше, та три дні тому угонзнуло два раба. То ми вабоїли десяток їх.

– Яко гонзнуло бидло? – спитав Непийпиво.

– У гаю дрова збирали. Сей десяток завжди туди посилали. А потім прибігло восьмеро рабів, схарапуджених, волали, наче якісь люди повиймали двох рабів.

– Що за люди?

– Не вєдаю, для чого слухати рабське кламство? Вони що завгодно звягають, жеби на спиток не втрапити, що не завадили угонзенню. Оточили ми ліс, пустили псів по сліду, але пси довели до поля, де зникло бидло. Сповістили сусідні курені, вони джур відправили бидло імати. Ми труса справляли по всьому курені, але так і не натрафили.

– І яко знімаєш, де бидло поділося? – поцікавився Непийпиво.

– Не вєдаю, – зітнув плечима панич.

– Чули чи бачили щось подзорове? – спитав Непийпиво.

– Ні. Хіба що тропи.

– Тропи?

– Еге ж. Чижми на землі. Там росла трава, то тропів не видко було, але хтось ступив у мурашник. Залишив тропу. Чижма.

– Але в бидла чижем немаш, босоніж вони! – сказав Непийпиво.

– Звісно. Хтось овий, не з наших, бо ані у паничів, ані у слуг немає чижм з такими тропами.

– Яко вони виглядали?

– Не так, як у наших чижм.

– Звольте слово мовити, – тихо сказав один з джур.

– Що? – невдоволено спитав панич.

– Я тії тропи запам’ятав добре, міг би намалювати.

Панич скривився від роздратування, але Непийпиво зрадів.

– Малюй, джуро, – дістав з кишені аркуш паперу і олівець, звичайний олівець, як у Оклункові!

Джура подивився на панича. Той кивнув.

– Малюй.

Джура швидко відтворив слід на землі. Я одразу впізнав його. Рифлена підошва, як у берцах. Непийпиво роздивлявся листок, потім сховав його.

– З десятку бидла ці двоє рабів, які угонзнули, наймолодші були? – спитав Непийпиво.

– Навспак, найстарші. Один, аже, накульгував, на зиму вабоєний був би.

– Що бидло казало про гонзення се?

– Що з кущів вийшли люди у вбранні чорному, з жалізом у руках. Імали двох рабів, інші розбіглиси. Добігли до слуг, ті курень ознайомили. Та допоки прибула звідти спира, нікого юж не було.

– Щось чули?

– Наче гримотіло у небі. Слуги чули.

– Колись ще так бидло угонзалося?

– Ніколи. Овогда угонзили, та ми їх швидко імали.

– Подзора справа, – скривився Непийпиво і замислився.

У повітрі почало пахнути вареною картоплею та дертю. У нас в колонії була своя ферма, де вирощували свиней для керівництва. Їх годували ось таким варивом. Ага, он за сараєм палало багаття, над ним висів казан. Поруч поралося кілька рабинь. Між тим слуги верхи на мулах почали приганяти рабів. Не аби як, а десятками, строго десятками. Ті десятки тупцювали на місці, але всередину не поспішали. До сараю зайшли кілька слуг, закричали. І одразу звідти вибігли жінки з дітьми. Всі худі та дрібні. Перелякані, вони аж тремтіли. Слуги перевірили, чи ніхто не залишився у сараї. Витягли раба, мабуть, хворого, бо він не міг триматися на ногах, хрипів і пускав слину. Панич пояснив, що раб вже третій день хворіє і тримати його далі сенсу немає. Кивнув одному з джур, ще зовсім хлопчику. Той підскочив до хворого раба, перевернув його на живіт, схопив за волосся, задер голову і перерізав горлянку. Вміло перерізав, видно, що це не перша горлянка для нього. Раб захрипів, смикнувся і завмер. Мертвий. Інші раби на це і уваги не звернули, дивилися лише на паруючий казан.

Панич наказав роздати їжу. У жінок та дітей теж не було мисок, то підставляли жмені, як і чоловіки, туди їм сипали гаряче вариво. Побачив, що долоні навіть у дітей були такі зашкарублі, що не боялися опіків. Жінки та діти дмухали на їжу, заходили до сараю. Їх старанно перераховували. Потім почали насипати рабам, що прийшли з полів. Їм насипали більше, аніж жінкам, які сиділи у сараї. Але все одно замало, дивлячись на те, які раби були худі. Шкіра та кістки, що випинали з-під рваного одягу. Отримавши пайку, раби десятками поспішали до сараю. Коли зайшли останні, слуги зачинили ворота за ними на замок.

– Все ладом, – доповів панич, який сидів над аркушем із записами. Віддав Непийпиву невеликий аркуш.

– Добре се, – Непийпиво поклав папір у торбу, приторочену до його коня.

Поверталися до куреня разом. Панич розповідав, що раби тікають дуже рідко, бо їм свої ж заважають втекти. Адже якщо втече раб, то весь його десяток буде страчений. Часто раби самі хапають тих, хто хотів втекти, відводять паничам і тим рятуються.

– Та й куди бидлу подітиси? Раби з одного сараю плугують лише на своїх полях. Тільки їх і вєдають. А на сусідніх полях заблукають. Про іниє курені і не чули. А яко там з рабами, чи не забагато бидла на Січі? Чи не час Велику Кров всчати? – спитав панич у Непийпива.

– Ні, бидла на Січі в міру.

– А тих рабів, які з куреня згонзили, не імали ще? – спитав панич.

– Ні. Але іматимуть. Всі курені по дорозі до Поганих земель джур виставили.

Я побачив, що панич з цікавістю роздивлявся Понамку. Та і джури зі слугами теж.

– Твій панич овшеки невидимця вабоїв? – спитали мене.

– Так, – кивнув я і додав: – Набока народився з шаблею у руці.

Всі з повагою