Владислав Крапівін - Тінь Каравели

Мати взяла мене за руку й потягла в круговерть.

Люди штовхалися, щось вигукували, сперечалися. Гладка жінка з ображеним обличчям продавала фотопластинки у довоєнній упаковці і бузкову скляну вазу. Вертлявий дядько галасував: «Кому будильник?» — і пошепки пропонував кремні для запальничок.

Сліпий парубок тримав на випростаних руках смугасту шовкову теніску з обвислим подолом і з безнадійною бадьорістю вигукував;

— Гей! Тут сорочку дешево продають! Налітайте!

Ніхто не «налітав», і парубок, повернувшись в інший бік, кричав ті ж слова.

Мені стало шкода його. Коли б у мене було багато грошей, я купив би цю сорочку, хоч вона мені зовсім не подобалася. Але грошей було мало. До того ж вони лежали в сумочці у матері. І перш за все слід було подумати про штани.

Та виявилося, що знайти їх не просто. Продавали смугасті костюмні брюки, зелені й сині галіфе і навіть справжні матроські брюки-кльош. А для мене нічого не було. Лижні штани з об'ємними задніми кишенями мати забракувала, а парусинові штанці із шлейками хрест-навхрест я сам з презирством відхилив. Мати сказала, що я чудовисько, і пішла купувати ножі для м'ясорубки.

Неголені торговці залізними дрібницями розмістилися біля, самого паркану. Вони сиділи на рогожах, на старих ковдрах і килимках і майже не дивилися на покупців. Чи вдавали, що не дивляться. А покупці крутили в руках, мацали й голосно обговорювали їхній товар. Тут продавалися дуже потрібні й дуже цікаві речі: радіолампи, паяльники, плоскогубці, різні замки, дверні ручки, мишоловки й рибальські гачки.

І ножі для м'ясорубок, певно, також продавалися. Мати пішла їх шукати, а я поплівся слідом. Саме поплівся, і не тому, що втомився, а тому, що подобалося розглядати розкладені на продаж дрібниці. Я уповільнив кроки. Потім зовсім зупинився.

Завмер!

Бо на сірій кошмі серед мотків дроту, електропробок і незрозумілих залізячок лежав підшипник.

Два блискучих кільця з кульками між ними. Підшипник для заднього колеса «Оленя»!

Горбоносий продавець у повстяному ковпаку немислимої форми відчужено дивився крізь натовп. Мого першого боязкого запитання він, певно, не чув. Я підняв з кошми підшипник, проковтнув слину й знову, голосніше, запитав:

— Ось це… скільки коштує?

Не зворухнувшись, продавець відповів:

— Двадцять п'ять карбованців.

Я обімлів.

Звісно, двадцять п'ять карбованців у ті роки були не те, що зараз. Велика порція морозива коштувала, наприклад, десятку. А втім, все одно. Такої приголомшливої суми у мене зроду не було.

Серед хлопців підшипники мали іншу ціну: від карбованця до трьох. Але біда в тому, що ніхто зараз не продавав. Всі майстрували самокати.

Я понуро переступив з ноги на ногу. Може, цей дядько у ковпаку просто так сказав, щоб я одчепився? Хіба ми, хлопці, нічого не розуміємося на таких речах?

Від розгубленості я забув покласти підшипник, і він усе іще відтягував мені долоню. Його хазяїн, як і досі, байдуже дивився перед собою і про мене, певно, вже не пам'ятав.

Метушливий хлопець відсунув мене ліктем і почав копирсатися в електропробках. Потім чиїсь широчезні галіфе зовсім загородили мене від торговця. І відчайдушна думка ворухнулася в мені. Я ще внутрішньо тремтів і вагався, а ноги вже ступили крок назад. Потім другий. І не чути було вигуків і галасу погоні. Я ступив іще два кроки.

Серце не билося, не бухкало, а стріляло чергами, мов крупнокаліберний зенітний кулемет. Спина стала мокра. Я боком протискувався у натовпі, віддаляючись од місця злочину.

Повинен признатися, що совість лише мигцем шпигонула мене. Я загнав її в куток думкою, що дядько в потертому ковпаці все одно спекулянт і шахрай. Але страх нікуди загнати не вдавалося. Я був готовий до того, що ось зараз дужа міліцейська рука вхопить мене за комір і просто по повітрю перенесе в запліснявілу тюремну камеру. Мені навіть здавалося, що я відчуваю іржавий запах віконних ґрат.

Кілька разів я вже зовсім хотів непомітно викинути небезпечну здобич. Та, крім видіння тюремної камери, мені виділося ще одне: сердита дівчинка із золотавою сіткою волосся. Невиразне усвідомлення, що вчинок мій не стільки крадіжка, скільки подвиг в ім'я кохання, підтримувало мене. І я опустив підшипник у кишеню. Штани почали сповзати, і довелося їх підтримувати.

Я наздогнав матір. Вона не купила ножів для м'ясорубки й була геть роздосадувана.

— Де тебе носить? Завжди коники викидаєш! Чого це в тебе кишеня відвисла?

Вона витягла підшипник, і я відчув, що стаю багряно-червоним.

— Знайшов, — хрипко сказав я.

— Обов'язково треба всякий мотлох підбирати! Забери з очей.

Я в душі порадувався материному невігластву в техніці й повільно віддихався.

— Не можу збагнути, в що тебе одягати, — сказала мати. — Ходімо пошукаємо знову.

Я був ладен на все, навіть на ті парусинові штанці, аби тільки залишити небезпечне місце. І нарешті нам пощастило!

Худа рішуча жінка запропонувала нам штани дивовижної краси.

Це був напівкомбінезон із вельвету (його тоді чомусь називали «бархат»). Чорні штани, малинові груди, такі ж відвороти внизу й широкі шлейки з блискучими пряжками. Я від хвилювання навіть забув про підшипник. Уявив собі, як з'явлюся перед Майкою у такому мужньому вигляді, й гаряча хвиля захоплення накрила мене з головою.

Але тітка назвала таку ціну, що матір хитнуло. Вона навіть сказала:

— А совість у вас є?

Жінка відповіла, що совість є, та грошей за неї не дають, а жити треба. До того ж товар закордонний, американський.

Мабуть, ці штани потрапили до нас в одній із посилок — тих самих, які разом із яєчним порошком і тушонкою