Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

не. Я хотів уже вертатися, до ринку, коли чую, хтось ззаду сильно вхопив мене за плече. Швидко обернувшись, я скам’янів з раптового переляку, так, наче упиря побачив.

Переді мною стояв Йост Фок, утупивши в мене зелені очі, що світилися, наче в кота. Він посміхався і від цього здався мені ще страшнішим. Не сказавши й слова, але ще сильніше стиснувши моє плече, він повів мене за собою. Хвилину я йшов безвільно, мов бездушна тварина, але через кілька кроків рвонувся щосили, щоб утекти, та Фок ще міцніше стис моє плече і потяг далі.

— Пане Фок, — кажу, — пустіть мене, нащо тягнете?

— То ти мене знаєш?

— А ви мене знаєте? Що я вам винен? Що ви хочете від мене?

— Ти Ганусь Бистрий з Підбужа, — каже Фок спокійним і все ж таким суворим голосом, що мене аж холод пробрав. — Ти Ганусь Бистрий і якщо не підеш зі мною тихо й покірно, як приятель з приятелем, то пам’ятай: я лиш поворухну пальцем, і земля наче розкриється перед тобою, зразу ж тут будуть і Кайдаш і війт, а за ними — міські стражники.

Від приклад палець до уст, наказуючи мені мовчати, і знову подивився так грізно, що у мене по спині дрижаки пробігли. Нічого було тут роздумувати довго. Коли б я боронився і кричав, могло б бути гірше для мене. Отож я й вирішив, що краще, здавшись на волю божу, йти з цим страшним чоловіком, ніж відразу натрапити до ратуші, в тюрму,і в, мабуть, ще страшніші руки Кайдаша, пана війта, міських стражників, і хто зна, може й ката.

Так ми вийшли на Руську вулицю і дійшли до Фатрівського будинку, де жив Фок. Піднялися на перший поверх. Фок сильно постукав у двері. Через кілька хвилин нам відчинила стара бридка баба, закутана в жовту хустку, з-під якої висувалися пасма сивого розкуйовдженого волосся. З великими круглими окулярами на горбатому носі воїна була схожа на сову. Я ніколи не бачив чарівниці, але коли прибув до Львова, Домінік розказав мені, що рік тому спалено стару кушнірку Шужикову, яку уряд звинуватив у тому, ніби вона знається з нечистою силою. Тепер я подумав, що Шужикова, певно, виглядала так, як ця страшна баба. На моє щастя, Фок дав знак тій бабі, а була то його мати, щоб вона йшла собі, бо я боявся цієї відьми, може, більше, ніж його самого.

Коли ми вже були самі в кімнаті, Фок відпустив, нарешті, моє плече, замкнув двері на ключ і, сідаючи на ослоні, мовчки дивився на мене, як кіт на спійману мишу. Я тим часом уже дещо отямився та й почав думати, що робити, як викрутитися з цієї халепи. Був я вже хлопець величенький, на свої шістнадцять років досить сильний, міг би вже не одному чоловікові вчинити опір; отож поглянув я на Фока уважно, мовби хотів очима зміряти його і зважити, чи подолаю цього злого чоловіка, чи ні і чи видеруся своєю силою з його рук. Але Фок, мабуть, одразу вгадав, про що я думаю, бо, пронизливо подивившись на мене, вийняв з піхов мечик, помацав пальцем вістря і знову заховав, а потім так глянув на мене, наче хотів сказати самими очима: нічого в тебе, брате, не вийде.

— Тепер можемо й побалакати між собою, — заговорив, нарешті, Фок, а розмовляв він по-польські досить добре, бо вже минуло кілька років, як він примандрував до Львова.

— У мене до вас, пане Фок, немає ніякої справи, — кажу, — нам ні про що балакати.

— Зате в мене є до тебе справа, — відрізав Фок. — Маю передати тобі привіт від пана Кайдаша, він живий здоровий, ти не зовсім добре влучив у нього заступом, треба було краще цілитись.

— Я сам бачив сьогодні Кайдаша і радий, що він живий здоровий, бо не хотів його вбивати.

— Тоді ти і турка Мордаха повинен був бачити, а може, вже знаєш, чого він сюди приїхав?

— Не знаю і не турбуюсь про це, — відповідаю сміливіше, відчуваючи, що помірність з цією людиною ні до чого.

— Тому й не турбуєшся, що нічого не знаєш, коли ж довідаєшся, — буде інакше. Мордах приїхав до Львова, щоб зловити того, про кого ти дуже дбаєш, тобто тебе, і віддати в тюрму.

— А за що?

— За те, що ти розбійник і злодій.

— Це неправда!

— Я теж думаю, що неправда, але воїни так говорить. Проте я не хотів би бути в твоїй шкурі, і мені дуже жаль тебе.

— Коли вам, пане Фок, жаль мене, — кажу на це, — чому ж тоді насильно держите під замком і з мечем стоїте наді мною, як над злочинцем?

— Бо хочу врятувати тебе, Ганусю!

— Рятуватиме мене пан бог, а ви пустіть!

— Дякуй уже тепер панові богу, що тут сидиш. Якби ти знав, що тебе чекає, то благав би мене навколішках, щоб я не пускав тебе звідси, і сам не пішов би.

Подивився я на нього з недовір’ям, сердито. Ця погань кривдить мене, ще й глумиться наді мною. Але німець одразу зрозумів мої думки і каже:

— Саме тепер, коли ти у мене, стражники ратуші, яких послав пан війт, шукають тебе у пана Шпитка. Якби я не зустрів тебе і не заховав у себе, тебе узяли б до ратуші, і ти, небоже, вже сидів би тепер у Доротці.

— А за що ж мене мали б брати в Доротку? — питаю, вдаючи з себе сміливого, хоч у душа я був не дуже хоробрий, бо Доротка — де тюремна камера, куди садовили найгірших злочинців у Львові.

— Годі брехати, не обдуриш мене; я знаю багато, а ти — іде більше.

— Що ж ви знаєте за мене?

— Хто дружив з