Олександр Сергійович Іващук - Місто собачих снів

погані ді-джеї зустрічались… А-а-а… – Климовський махнув рукою. – Рокерів, втім, я не люблю теж… Більшість із них будуть вважати тебе неуком і рагулем тільки за те, що ти не чув якоїсь пісні Джиммі Моріссона! Про попсовиків, чи то пак – естрадних виконавців, ми з тобою взагалі розуміюче промовчимо…

Гриня сумно посміхнувся.

– Ти маєш рацію, сонечко, “мистецька тусня” – не найкраща компанія. Але трапляються Люди, Митці з великої літери, ті, праця яких не зникає, не тьмяніє, проблематика якої не втрачає своєї актуальності віками… Вони є навіть серед тих же ді-джеїв! Їх Творіння вчать, виховують і примушують думати… До того ж, золота жила завжди була, є і буде оточена тонами непотрібної порожньої породи…

– Ти вважаєш себе таким Митцем? – запитала Маркіта.

– Ну, взагалі-то, мені б не хотілося померти від самовпевненості, – віджартувався Гриня. І, замислившись, серйозно додав: – Я дуже хочу, щоб моя праця не виявилася даремною і нікому непотрібною. І, якщо бути до кінця відвертим, дуже боюся цього…

Раптом хлопець підхопився.

– Слухай, сонечко, вже друга година ночі! Тебе вдома не сваритимуть, що ти так пізно прийдеш? – стурбовано запитав він.

Маркіта посміхнулась, притягнула хлопця до себе і поцілувала.

– Я ж на дискотеку пішла, Гринька… – І хитро додала: – В нічний клуб, а значить…

– На усю ніч! – не без задоволення закінчив Гриня. Він посміхнувся і запитав: – Слухай, тоді, може, я заспіваю тобі щось на зразок колискової?

Маркіта радісно закивала головою. Климовський підвівся, взяв із закутка акустичну гітару і дістав з кишені джинсів, що валялись поруч, медіатор. Присівши на край диванчика, він провів медіатором по струнах і, прокашлявшись, артистично промовив:

– Леді енд джентльмени! Колискова! Виконується для от цього сонечка, що сміється під ковдрою! Леді енд джентльмени, хвильку уваги! Живий звук, як-не-як…

Гриня глянув на усміхнену Маркіту і впівголосу розпочав:

Чому ці руки пахнуть молоком?

Чому в вустах вогонь троянд червоних?

Прийшов вночі до мене дивний сон, -

Що душу я лишив в твоїх долонях…

Чому очей твоїх я бачу дно?

Чому одне ім’я пульсує в скронях? -

Питаю в серця, та мовчить воно -

Я ж залишив його в твоїх долонях.

Далеко ти… Минають сірі дні,

Розхристані слова в листах без меду…

І так чогось незатишно мені,

Невже і спокій мій зостався в тебе?!

Чекай мене! Я прийду – так і знай, -

Знайду дорогу по ласкавих зорях.

Я повернусь у твій жаданий край,

Щоб залишитись у твоїх долонях!

Щоб залишитись,

Щоб заховатись,

Щоб захлинутись

І обірватись

У твоїх долонях…

Гриня дав завершальний аккорд і подивився на Маркіту. Неймовірно, але вона заснула! Хлопець посміхнувся, поставив гітару у куток і приліг біля дівчини. Деякий час він дивився на сплячу красуню. Потім обережно поцілував її у плече, знову Комусь подякував…

І заснув спокійним дитячим сном.

РОЗДІЛ 10

Зима прийшла у Місто, як завжди, несподіванно. Рівнесенько 1 грудня. Зима прийшла, притрусивши за одну ніч вулиці і будинки білим сніжним покривалом, чим викликала шалену паніку у лавах комунальних служб, які чомусь не очікували такої швидкої її появи. Тому Місто, вкрите замерзлими калюжами, що були засипані снігом і нашвидкуруч де-не-де посіяні піском наймоторнішими двірниками, являло собою химерний здоровенний ковзанярський каток. Слизькі дороги, аварії, автомобільні корки… Жах, що творилося у Місті!

Гриня сунув по засніженому тротуару і подумки матюкався. Один раз у житті відпросився з роботи, щоб на базар сходити зранку і ось, на тобі! Ще й метелик цей дурнуватий сниться вже третю ніч підряд! Може до якогось психолога сходити? Ні, це даремна витрата часу і грошей…

Климовський ніс два великих пакети з продуктами і балансував з ними, немов канатоходець в цирку. Ну, ще двісті метрів і рідний дім. Маркіта обіцяла зранку зайти, в неї аж третя пара… Так, тепер у провулок… От тільки б не впасти, щоб їх…

Щойно Гриня про це подумав, як земля підло втекла кудись з під ніг і хлопець, картинно змахнувши пакетами, гепнувся на спину.

Добре, що молоко тепер продають в пластикових пляшках, вони не б’ються, подумав Климовський. А далі вже просто говорив. Що говорив, про кого, чиїх матерів згадував Гриня, куди вони всі мали піти святковим строєм по двоє за ручку ми уточнювати не будемо. Потім він послав подалі цей “галімий” безлюдний провулок і зробив спробу підвестися. Климовський сів на тротуарі і відчув як нестерпно заболіло десь в районі правої лопатки. Він огледів поле бою: пакети валялись поруч цілі і неушкоджені, лише кілька сонячних апельсинів викотились подивитись на небачений ними досі сніг. Гриня поволі встав на коліна і почав збирати допитливі фрукти назад у сумку.

– Допомогти? – почулося зненацька у нього за спиною.

Гриня здригнувся від несподіванки і оглянувся. Позаду стояв бомж, старенький дідок з незрозумілого кольору бородою. Климовський не відповів і продовжив збирати апельсини. Дідок зайшов спереду і нахилився до Грині.

– Не забився, малий? – співчутливо спитав він.

Хлопець сердито подивився на бомжа.

– Все окей, дідуля, – сказав він і закинув останню жовту кульку в пакет.

Проте бомжа, вочевидь, було важко здивувати поганими манерами. Він переклав свою брудну сумку у ліву руку і, обтерши правицю об нечисте старе пальто, простягнув її хлопцю.

– Давай допоможу? – запропонував дідок.

Гриня косо зиркнув на руку помочі, буркнув “Я сам” і неквапом звівся на ноги. Бомж дивився на Гриню дитячим довірливим поглядом. Він опустив руку і тихо сказав:

– Може, пацан, рука моя і брудна, зате сумління чисте…

Дідок розвернувся і повільно пішов геть. Гриня відчув себе незручно. “Він все ж таки допомогти хотів, – подумав хлопець. – Небагато в наш час людей, які взагалі хоча би підійшли…”.

– Шановний, зачекай! – гукнув Гриня і рушив за дідком.

Той злякано повернувся. Гриня, шкандибаючи, підійшов до нього, поставив пакети на землю, дістав з кишені пачку сигарет і простягнув її бомжу.

– Дякую, дідуля, – сказав Климовський.

Бомж глянув на сигарети і посміхнувся.

– Я не курю… – похитав він головою. – Не турбуйся, малий, все гаразд…

Тоді Гриня дістав з пакету два апельсини. Дідок зробив спробу відмовитися від них, але Климовський швидко запхав фрукти йому до сумки. Бомж ще раз посміхнувся, подякував і пішов. Гриня закурив і деякий час дивився йому вслід. Потім підхопив пакети і рушив додому.

Коли хлопець завернув у свій двір, йому кинувся у очі сріблястий автомобіль, що стояв біля його під’їзду. Гриня,