Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

і я нікому, навіть людям, яких я особисто люблю і поважаю, не дозволю її заплямувати. Цю репутацію я буду захищати до останнього слова, до останнього подиху.

— Ура! — неголосно відповіла на ці високопарні слова Марія Іванівна.

Це тихо сказане слово вплинуло на Ігнатьєва, ніби удар батога. Він здригнувся, люто і водночас винувато глянув на Басову, важко ковтнув повітря; гострий кадик його різко ворухнувся на шиї і сховався десь за комірцем. Вже не знаючи, як вести розмову і бажаючи тільки одного, якомога далі опинитися від Басової і Малахова, він міцно вчепився руками в спинку стільця і заговорив:

— Я гадаю, ви візьмете до уваги мою заяву, товаришу прокурор. Я не боюся повторити її навіть перед лицем заінтересованої особи, при Марії Іванівні. Я відмежовуюся від її дій і прошу не ставити долю мого винаходу у залежність від долі директора хімічного комбінату. Це основна суть моєї заяви і — провадячи ваші розслідування — дуже прошу на неї зважити. До побачення, товариші прокурори.

Він відпустив спинку стільця і, намагаючись не зустрітись очима з поглядом Басової і все-таки скоса позираючи в її бік, швидко вийшов і з насолодою почув, як зачинились двері. Все-таки останнє слово лишилось за ним, він анітрохи не схибив і не відступив від власного рішення і тепер може бути спокійний за долю винаходу.

«Можеш бути спокійний», він сам собі повторив ці слова і зрозумів, як далеко йому до спокою. Добре чи зле він зробив, ідучи до прокуратури? Зараз точної відповіді він знайти не міг.

Ігнатьєв швидко пройшов до машини і, відчуваючи себе людиною, яка до кінця вміє здійснювати накреслені плани, сів до руля. Тепер поведінка в прокуратурі здавалася йому самому цілком логічною і достойною. Як би там не було, а винахід від усяких випадковостей він захистив надійно. Тепер можна жити і працювати спокійно.

А в кабінеті Малахова, після того, як пішов Ігнатьєв, довгенько стояла тиша. Всі троє мовби соромились глянути в очі одне одному. Було і соромно, і огидно, і якось незручно, ніби тебе самого спіймано на якомусь підлому, нечесному вчинку.

— У вас на заводі всі друзі такі надійні, Маріє Іванівно?

Це іронічне запитання зразу розігнало гнітючий настрій, який створився після того, як винахідник вийшов із кабінету, і повернуло всіх до важливих справ.

— На щастя, є і надійніші, — відповіла Басова. — Ігнатьєв у нас якийсь наляканий. Усього боїться, і кожна невдача йому здається державним злочином.

Це вже був перехід до розмови про заводські діла, і тому Зуб обережно запитав:

— А вам не здається?

— А мені не здається. Але мушу сказати, шановні товариші прокурори, я сюди не для теоретичних суперечок прийшла. Я хочу знати, чого це ви, не запитавши мене, інженерів моїх хапати почали?

Останні слова вона вже вимовила на повну силу, так, як звикла розмовляти на заводі. Шибки у вікнах прокурорського кабінету відізвались тихим дзвоном — голосу Басової було тісно у невеликій кімнаті. Зуб притулив долоню до лівого вуха і скривився.

— Прошу говорити тихше, Маріє Іванівно, ви не на своєму заводі, а в прокуратурі. Тут, незалежно від вашого бажання, не ви нас, а ми вас запитувати будемо. Ясно?

Вони стояли одне проти одного, трохи схиливши голови, ніби збираючись битися лобами, обоє зовсім сиві, статечні, до краю серйозні і водночас на диво комічні. Малахов з інтересом споглядав цю сцену, потім припинив її посмішкою.

— Сідайте, товариші, поговоримо спокійно, без крику.

— Сіла, — Басова все ще не могла вгамувати збудження.

Іван Семенович вмостився в крісло проти Басової.

— Багато у вас захисників, Маріє Іванівно, — обережно сказав він.

— Що ж, добре, значить, багато друзів.

— Так, їх у вас багато, — розвинув Зубову думку Малахов, — але добре це чи кепсько, ще не знаю.

— Нічим ваші захисники вам не допоможуть, — вів далі Зуб, хитро поглядаючи на Басову, — судити вас будемо і на кілька років у тюрму посадовимо, щоб десятому заказала, як техніку безпеки порушувати, життя людей під загрозу ставити і сотні тисяч із державної кишені тринькати. Дуже сумно переді мною ваша доля вимальовується.

— Ви мені, Іване Семеновичу, зараз ворожку-хіромантку нагадуєте, — не стишуючи голосу, відповіла Басова. — Доля, казенний дім, піковий інтерес. Несерйозна розмова виходить. Я свою долю власними руками робити звикла.

Лунко задзвонив телефон на столі. Малахов, який весь час з великою увагою слухав розмову свого заступника та Басової, взяв трубку.

— Міський прокурор Малахов слухає. Товариш Гупало? Що, знову в справі Каюкова? Слухай, ти, кінець кінцем, слідчий чи ні? Скільки разів я тобі говорив, не оглядайся на всі боки, як наполоханий заєць, використай свої права, заарештуй всю цю компанію, інакше вони всі сліди, як лисиця хвостом, заметуть, ще й заплутають тебе, потім сам чорт у цій справі ногу зломить. Де ти зараз? Тут? Іди сюди з усіма справами. Що, так багато нести? Втопишся ти, Гупало, в цих паперах. Гаразд, зараз я до тебе прийду. Добре.

Поклав трубку, неприязно глянув на телефон і сказав:

— От завели справу. Ціла шафа, а не