Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

— Чотири роки інколи бувають довші за вічність, — зауважив Зуб, — подій за цей час може статися більше, ніж за століття. Водневу бомбу винайшли за рік.

— Це зовсім інша справа. Там ішлося про безпеку нашої країни. А тут можна почекати, напевне можна. Тепер вона сяде в тюрму і, чого доброго, ще когось, а може, і мене за собою туди потягне. А коли й не потягне, то мене все життя мучитиме совість — адже це вона через мій винахід сяде! За таку величезну розтрату їй не менше кількох років дадуть. Це ж пів-мільйона державних коштів!.. А я не хочу іти до тюрми.

— А може, ми й намагатися не будемо вас у тюрму садовити?

— Будете. І в зв’язку з цим я хочу зробити вам офіціальну заяву. Для цього я сюди і прийшов. Хочу цілком чітко розмежуватися з директором хімзаводу товаришкою Басовою. Мій винахід — це одне, а дії директора Басової — це зовсім інше. Відповідати за її зазнайство я не збираюся, заявляю цілком офіціально. Прошу, от моя письмова заява. Більше нічого не треба?

— Ні. Все ясно.

— Так, мені теж майже все ясно, — сказав прокурор Малахов, відходячи від дверей і наближаючись до столу.

Раптова поява його налякала Ігнатьєва. Він зблід, але зразу ж опанував себе, підвівся з крісла, простягнув до Володимира Івановича спітнілу від хвилювання руку.

— Ох, пробачте. Ви товариш Малахов?.. Я дуже радий вас бачити. Я не знав, чи слід чекати на ваш прихід, і тільки тому говорив з вашим заступником. Ви ввійшли так несподівано.

— Ні, я тут вже досить давно.

— Пробачте мою неуважність, я так захопився розмовою з товаришем Зубом. Ви її чули?

— Трохи чув.

— Мені слід повторити основні положення чи все більш-менш ясно?

— Мені майже все ясно. Дуже добре, що ви нас відвідали і висловили свої почуття.

Іван Семенович Зуб підвівся з-за столу, поступаючись місцем своєму начальникові, пройшовся по кабінету, тричі пихнув своєю люлькою і раптом сказав:

— В тому, що ви прийшли до нас, товаришу Ігнатьєв, одверто кажучи, я нічого хорошого не бачу.

Погляд Ігнатьєва застиг на обличчі Зуба. Що мали означати ці слова? Взагалі йому важко розібрати, як ставиться до нього цей старий прокурор, схвалює його одвертість чи гудить.

— Ні, чому ж, — озвався Малахов, — цей прихід, безперечно, буде для нас корисний.

— От я зараз думаю про вашу, як ви сказали, офіціальну заяву і не можу збагнути, чому ви, замість того, щоб дякувати Басовій за допомогу, за швидке здійснення винаходу, намагаєтесь її втопити? — сказав Зуб.

— Тобто ви натякаєте, ніби я невдячна людина? — вже явно розуміючи неприязнь старого прокурора і ненавидячи його до глибини душі, запитав Ігнатьєв.

— Я ні на що не натякаю, а говорю цілком точні і ясні речі. Ви потрапили у найщасливішу ситуацію, ваш винахід не тільки не затирають, а навпаки, весь колектив підхопив його і здійснює блискавично. Тимчасом ви приходите до нас з такими заявами. Коли б вам таке розповіли, якої б ви були думки про моральні якості тієї людини?

— Товаришу Малахов, — Ігнатьєв набрав гордовитого і цілком неприступного вигляду, — я дуже прошу вас оборонити мене від дивних і безперечно несумісних з високим званням радянського прокурора натяків.

— От за цим ви можете не вболівати, товаришу Ігнатьєв, — ввічливо відповів Малахов, — оборонимо, неодмінно оборонимо.

— Тобто ви поділяєте думку вашого заступника?

— Я про це вам нічого не говорив, але замислитись тут є над чим.

— А я йшов до прокуратури, сподіваючись знайти підтримку! — Слова Ігнатьєва прозвучали іронічно, гірко, майже зневажливо.

— У вас не повинно бути ніякого сумніву, ви її одержите, — так само ввічливо і холодно відповів Малахов. — Прошу!

Останнє слово вже було відповіддю на енергійний стукіт у двері кабінету. Двері відчинились, і, увінчана білосніжною, ніби аж трохи блакитною зачіскою, лев’яча голова Басової з’явилася в їхньому високому прямокутнику.

— Можна? — запитала вона, швидким поглядом озираючи Ігнатьєва, Малахова, Зуба і намагаючись одразу ж вірно оцінити і збагнути ситуацію.

— Прошу, прошу, Маріє Іванівно, — запросив Малахов.

— Про вовка помовка, а вовк у хату, — прогудів Зуб.

— Здрастуйте, — підійшла ближче до столу Басова і трохи глузливо сказала: — От не чекала вас тут побачити, товаришу Ігнатьєв.

Почуття небезпеки вже цілком оволоділо інженером. Він гірко каявся в своїх відвідинах, у своєму легковір’ї, в своїй одвертості. Тепер треба було знайти шлях до почесного відступу, а там, хай вони вогнем візьмуться всі ці прокурори, він до них ніколи більше в житті не звернеться. І водночас Ігнатьєв вирішив твердо не здавати своїх позицій, він надто довго тримався, щоб зараз дозволити собі якусь легкодухість. Тому відповідь його звучала дуже поважно і гідно.

— Я прийшов сюди захищати свою і вашу честь, Маріє Іванівно. Мені дорога репутація нашого заводу