Євгенія Анатоліївна Кононенко - Жертва забутого майстра

— Ну от дивіться! Там нічого нема! Це ще ті поляки все забрали, як драпали у свою Польщу! А Ядзю лишили нам невідомо навіщо!

— Це ти все виніс, не бреши. Але віддай бодай те, що лишилось! Двісті років лежало, а ти все спаскудив!

— А там більше нічого й не було!

«Мужчинка» підходить до стіни, де висить картина, й намагається її зняти. Підштовхую Мішеля, щоб він допоміг йому. Вони вдвох знімають важку картину й кладуть її лицем униз на круглий стіл, захаращений якимись ліками, й кілька пляшечок темно-коричневого скла падають додолу й котяться в різні боки, але на це ніхто не зважає. «Мужчинка» легко відсовує дерев’яну дощечку, яка ходить в пазах зі споду картини. Певне, він це робить не вперше. Нашим очам відкривається простір між полотном і відсунутою задньою дощечкою, який поділено дерев’яними перегородками на невеличкі порожні ятки[13].

— Дивіться, тут нічого нема й не було! Все забрали ті кляті поляки! А нам тільки локшину на вуха навішали! Мовляв, не можна чіпати, не можна чіпати! — кричить чоловік.

Порожні вічка мали розміри, як мені запам’яталось, десь п’ять на десять сантиметрів, може, трохи більші. Я ніколи не забуду той ляльковий олтар, створений для потаємних молінь для посвячених. Одне з вічок довгасте, і в ньому лежить щось обсноване павутинням. Мішель нервово хапає річ, яка віддалено нагадує кілька згорнутих у трубку аркушів паперу. Він притискає згорток до грудей, лишаючи на темному плащі сірий слід від пороху століть, а потім похапцем кладе його до внутрішньої кишені, не переймаючись забрудненістю того манускрипту. Мішель певен: це — мета його пошуку. Він тягне мене якнайшвидше йти з дому Матюшенків. Мені теж не хочеться тут затримуватись.

— А допомогти повісити картину назад? — верещить «мужчинка».

— А хто тобі допомагав, коли ти її знімав раніше? — питає жінка в бігуді, наступаючи на панчоху й відфутболюючи її в куток кімнати.

На вулиці я намагаюсь обтрусити Мішеля від пилюки, але йому байдуже. Він іде швидко і не в той бік. Я хапаю його під руку, рвучко зупиняю і ми повертаємо до себе. Старий Львів невеликий, до свого хистку на Вірменській ми доходимо за десять хвилин. Але цей час був тяжким і болісним, як буває, коли треба добігти додому зі страшним головним болем, бо може початись блювота — тоді й близька дорога виявиться далекою. Він іде до своєї кімнати, і я відчуваю: він не хоче, щоб я йшла за ним, хоче, щоб пішла до себе. Але я все-таки йду за ним, попри його очевидне роздратування. Я була певна тоді, що маю на це право.

Що гнало мене за ним? Бажання вдячності? Цікавість, що саме було в тому манускрипті? Чи закарбовані в пам’яті слова Миколи Браницького, що я відповідальна перед Богом за будь-що, пов’язане з Пінзелем, знайдене Мішелем з моєю допомогою на території України? Мабуть, усе разом. Не знаю, який із тих чинників був найвагомішим. Щодо вдячності, то, по-перше, він мені пристойно заплатив. По-друге, я сама хотіла знайти загадковий предмет «у чреві жертви», і, коли того дня зранку налаштувала своє єство «на хвилю долі», то, певне, хотіла передусім свого власного звільнення. Що ж до моєї цікавості до змісту знайденого манускрипту... Коли я вперто стояла поряд з Мішелем, поки він тремтячою рукою ніяк не міг потрапити ключем у щілину (мимоволі воскрешаючи пікантний напис біля входу до помешкання Матюшенків), для мене цілком зрозумілим було бажання сина знайти те, що так трагічно було пов’язано з його батьком. Тут-таки згадалися слова з розмови з Тетяною Йосипенко: «Якщо Пінзель і писав якийсь трактат, то скоріш за все то було якесь керівництво з його ремесла. Яке дерево коли пиляти, яку молитву при цьому прочитати». Отже, зміст манускрипту не видавався мені сакральним.

Але сакральним був сам факт його існування! Папір, якого торкалась рука загадкового скульптора! Тепер можна буде звірити почерк на розписках в архіві Потоцького з цим почерком. Але зовсім скоро Мішель завезе цей манускрипт до чужої країни, не має значення, Франції чи Німеччини, а Україна знову втратить цінний документ. Так, це він натхненно шукав рукопис, виконавши заповіт батька, якого, видно з усього, дуже любив. Але, зрештою, якщо його батька так мучило сумління за те, що він прийшов на нашу землю зі зброєю в руках, то його син має добрий шанс повернути цій країні якусь частину боргу бодай у вигляді знайдених культурних цінностей цієї землі.

А Мішель ніяк не міг устромити ключа. І я затримала його руку, сказавши: «Заспокойся, хлопчику! Ти бачиш, двері тебе не слухаються. Ходімо до мене, заспокоїшся, почитаєш той документ. Мої руки так не тремтять. І двері в мене відмикаються легше. Пам’ятаєш, одного разу так уже було...»

Він послухався, і ми пішли до моєї кімнати. Він скинув плаща, сів у крісло і витяг манускрипт. Обтрусив павутиння, струсив пилюку, ніскілечки не дбаючи про свій одяг. Я запитала, чи він певен, що знайшов саме те, що шукав. Мішель проглянув кілька сторінок, я не поспішала. Він сказав, що скоріш за все, це саме той текст, який він шукав. Тоді я запитала: «Що дорожче, зміст тексту чи він сам як матеріальний носій?» Мішель відповів, щиро глянувши мені в очі. Я завжди згадую той його погляд, коли думаю про нього. Саме в ту хвилину, коли він сидів у старому кріслі в моїй кімнаті, а я присіла навпочіпки перед ним. То був його останній осмислений