Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

— Про цей струмок! У книзі професора Бар-Кончалаби «Сто див Малоросії»! Там був докладний опис! Ну дурень! Як же я не здогадався! — Дубківський гепнув себе кулаком по лобу. — Ну що я за дурень! Ну чого не можу скласти одне до одного! Про людожерів знав — потрапив у полон! Про вухастий струмок знав — напився води! Ну що я за ідіот? І-ді-от! — Сотник гепав себе кулаком по голові на кожному складі слова і нервово реготав.

— Міра зникла! — Чет підбіг до сотника і почав трясти його за плечі. — Міра зникла! — потім прибрав руки, яких торкнулися вуха Дубківського. Ошелешено дивився на них.

— Та куди б вона зникла? — заспокоїв Дубківський і закрутив головою. Його величезні вуха створювали рух повітря. — Диви, і віяла не треба! — він був у справжньому захопленні, як мала дитина, що побачила вперше якесь диво.

— Та забудь ти про свої вуха! — заволав Чет. — Міра зникла! За дерево зайшла. Ось сліди, — Чет потягнув Дубківського, показав на піску невеличкі, наче виточені, сліди Міриних ніг. — Ось вона зайшла за дуб, ось гвинтівка її стоїть, а її самої немає. І слідів більше немає.

— Може, вона просто втекла? — сказав Дубківський. — Схотіла сама узяти скарби, щоб не віддавати Україні?

— Ні, вона б рушницю узяла.

— Ну так, без зброї тікати немає сенсу, — погодився Дубківський.

— Дивися! — скрикнув Чет і вказав на шматок кашкета, який був на Мірі. Тепер той шматок чомусь стирчав з кори дуба. Стирчав, а потім зник. Наче ото хтось облизнувся і прибрав залишки їжі на губах. — Ти бачив? — закричав Чет.

— Ходімо! — Дубківський зненацька схопив його за лікоть і потягнув.

— Куди? — Чет струсив його руку, бо не любив, коли до нього торкалися. Хіба що жінки, та і то не всі.

— Ходімо поговоримо, — тихо і якось перелякано сказав Дубківський і відійшов від дуба. Виглядав приголомшеним, хоча і намагався бути спокійним. Та його вуха пульсували і налилися червоним.

— Про що говорити? Міра зникла! — Чет був схожий на дикого звіра, махав гвинтівкою, готовий у будь-яку мить кинутися на ворога, тільки нехай скажуть, де той ворог.

— Ходімо! — гримнув сотник та знову схопив Чета за руку, але той вирвався. Тоді сотник відійшов сам. Чет ошелешено дивився на дуб. Торкнувся пальцями кори. Кора як кора.

— Та іди вже сюди! — закричав Дубківський з відстані. — Швидше, я знаю, де вона!

— Де? — Чет побіг до нього, наче курча до курки. Прибіг, помітив вуха сотника, відвернувся, бо дуже вже кумедно виглядав Дубківський.

— Міра у дубі, — зашепотів сотник Чету.

— Що? Що ти верзеш? — обурився Чет.

— У середині дуба! У стовбурі!

— Маячня!

— Якби я розповів тобі, що мої вуха стали як лопухи, ти теж би не повірив? — спитав Дубківський і узявся за свої вуха. При бажанні він міг прикрити одним вухом все своє обличчя. Оце так лопухи!

— Як вона могла опинитися у дубі? Там дупел немає! І для чого? — роздратовано спитав Чет.

— Дуб схопив її. Я читав про таке в книзі професора Бар-Кончалаби! — прошепотів Дубківський.

— Хто це в біса такий?

— Це дослідник див Слобожанщини. При цараті його книги заборонялося видавати, бо вважалося, що у благодатній державі, що перебуває під владою дому Романових, не може бути ось таких див. То він видавав їх як художню літературу, а не наукові праці. Вже після того, як царя скинули, кілька книг таки надрукували, як треба. Я читав одну, і там було про дубів-викрадачів. Так само, як і про струмок слонячих вух!

— То вона у дубі? — Чет подивився на дерево з такою ненавистю, наче хотів спалити його поглядом. Вже збирався бігти туди, щоб звільнити Міру, коли Дубківський зупинив його.

— Зачекай! Що ти збираєшся робити?

— Я хочу визволити її!

— Голими руками?

— У мене є зброя! — Чет стиснув гвинтівку.

— Твої кулі дубу до дупи! До того ж ти можеш поранити її! — розважливо сказав Дубківський.

— Тоді що робити? — Чет аж застогнав, так хвилювався за Міру.

— Не знаю. Бар-Кончалаба писав, що дуб можна примусити віддати його жертву, наставивши на нього гармату.

— Але в нас немає гармат!

— Я знаю. Але й бомби теж подіють.

— У нас немає і бомб! Вона помре всередині? — Чет аж побілів весь.

— Ні. Дуб викрав Міру, щоб віддати її володарю лісу, — авторитетно пояснив Дубківський.

— Кому?

— Таємній істоті, що володарює в лісах. Йому підкорюються всі дерева, вони хапають красунь і віддають їх володарю лісу, який злягається з ними, і красуні народжують йому оцупки, які він навесні висаджує і тим самим продовжує життя лісу.

— Я не віддам Міру нікому! — аж заричав Чет.

— Я знаю, як її врятувати, — прошепотів Дубківський з гордим виглядом.

— Як?

— Гас у тебе залишився у каністрі?

— Та щось плескається.

— От ним і налякаємо. І ще готуйся стріляти по корінню, — попередив