Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

Тим часом на узліссі все автомобіль гарчав та деколи постріли чути. Кирило-писарчук на горище заводське здерся, так ізвідтіль бачив, як бандити перебігали поміж деревами, розстрільною[137] розсипалися. А під великим дубом ніби кулемет поставили на тринозі. Пораються коло нього бандити, туди-сюди повертають, — на завод, значить, приціл беруть.

— Ой, аби скорше підмога була. Дадуть-бо духу нам, як тим білим під Перекопом[138].

А загін міський не квапився. Розвідку вперед вислав. Кінні в обхід лісом пішли. Кулемети за горбком сховалися. Бувалий воєнком був, ще за Махном[139] гонився колись. Для спокою в окружком послав першого рапорта:

— Оточую ворога. Жадний живим не вискочить. Готуйте буцегарню для бранців. Скликайте ревтриб. Воєнком Скорохватський.

А в лісі знов як торорохне бомба. Схопили бандити кулемет та й потаскали кудись на інше місце...

— В атаку вперед! — скрикнув воєнком та з шаблюкою наголо до лісу.

— Гур-ра!— лава за ним дружньо, а збоку кулемети з тачанок тах-тах-тах, тільки кулі зафюкали.

Бандити з несподіванки в ліс навтьоки, а звідти кінні назустріч, що обходом були пішли:

— Гей, рубай, не жалій!

Воєнком до кулемета ворожого (бандити з переляку кинули), сам думає:

— Не інакше — орден Червоного прапору[140] зароблю...

Підскочив соколом, та й став стовпом придорожнім: перед ним стояв сиротливо на тринозі апарат кінематографічний. Мало були не повбивали артистів, що сюди картину на зразок «Остапа Бандури» приїхали тоді знімати.

Отака була банда остання в Підгайчому. Коменданту Трясогузові вона найбільше завдала клопоту, та про це вже нашого воєнкома Скорохватського спитайте.

7/XII 1924 р.

 конче вирішив його вбити, цього капосного короля. Спочатку я довго вагався. Мій марксистський світогляд говорив, що особа в історії — ніщо, а індивідуальний терор — безглуздя. Але коли захорів тов. Ленін і я пригадав, що це є до певної міри наслідок есерівської отруєної кулі, коли фашистський наймит Конраді в Лозані убив по-злодіяцькому, ззаду, тов. Воровського[142], коли монархісти в Болгарії своїми бандитськими наскоками змусили виїхати звідти наше радянське посольство — терпець мені увірвавсь.

Треба помститися. Це — раз.

А по-друге: хіба особа, видатна особа, не є той організаційний центр, круг котрого купчаться певні клясові сили? Той конденсатор, звідки йдуть проводи на слухняну периферію, слухняну тому, що в тім конденсаторі-особі втілено авторитет цієї клясової групи? Гай-гай! Авторитарність ще така сильна, така глибока. Багато, багато комуністів, як захорів тов. Ленін, розгублено плакали: що ж ми робитимемо без нього? Цей королик, що я маю його неодмінно вбити, ніякий геній, ніякий талант. Це сіра, звичайна людина. Але круг нього купчаться наші гетьманці[143], монархісти всіх кольорів, оргеші