Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

перекривив Микита, — ще й самого за злодія вважатимуть. Ото не було лиха, так вітром нанесло!

Хома ідеї розмови не чув. Він солодко посміхався, припавши головою до якогось оклунку на лаві. Йому снилось, ніби аероплян підніс його високо над ланами. Картатою плахтою розляглися вони геть аж до обрію. Зелені, чорні, жовті, жовті, чорні, зелені. Сірими биндочками доріжки, мов пасики, а на них згори кожна колія щілинкою-зморшкою. Онде хитрими викрутасами порушила правильність кольорових чотирикутників річка Близько річки його, Хомина, десятинка. Онде й він сам разом із дядьком Микитою оре. Руки міцно наполягають на чепіги, ноги глибоко вгрузають у вогку лискучу ріллю...

Ні, не так! Він же мусить бути на аероплані. Розіп'яв крилами руки й плавом здіймається від ріллі. Солодко-млосно, як на релях, як тоді з товаришем-літуном. Трохи вадить, хочеться пити.

— Зараз буде й криниця, — каже товариш-літун.

Аероплян гуде, воркоче. Вітер хитає його, як човна на буремних хвилях. Раптом дужий подув б'є згори, і апарат летить стрімголів униз, на чорну, вогку ріллю. Хома відкриває рота крикнути, але холодний струмок заливає горло, холодний струмок оповиває все тіло.

6/ІІ 1927 р.

Банда[131]

ідгаєцька цукроварня не раз зазнавала бандитських наскоків.

Пам'ятає комендант Трясогуз, як уперше переховувався він у дерезі, коли отаман Чорний до них навідався. Подряпався так, неначе з котами цілувавсь, березневими, спорзними. А Чорний зайшов був тоді до комендатури, — аж там портрети Маркса[132], Леніна[133] та Шевченка висять. Позирнув люто, плюнув, зняв Тараса й поставив у кутку, лицем до стінки.

Забрав тоді Чорний мануфактуру, що були з міста на прозодежу[134] прислали, і подавсь. Щасливо обійшлося: тільки одного міліціонера забив та руду Шевчиху зґвалтував. А може, й того не було, бо клята баба щось дуже рано після цього дитя привела. Чи не Кирило-писарчук, кажуть люди, з нею побандитував, а вже на Чорного звернули, щоб очі одвести старому Шевцеві.

Хто його знає, тільки Чорний за кілька місяців іще раз завітав на Підгаєцьку цукроварню. Знов довелося комендантові в рові пересиджувати. Знов батько-отаман у комендатуру зайшов і знов на стінці портрети Маркса, Леніна, а посередині Шевченка побачив. Пхекнув батько-отаман, хитонув докірливо головою й сумно промовив:

— І ти, Тарасе, в комунію втаскавсь!

Та й пішов цукор грабувати. Підвід двадцять вивіз.

А на третій раз інакше скоїлося. Перший прибіг на цукроварню середульший Шевчихин синок, що підпасичем ходив:

— Ой, матінко, бандити в гай на автомобілях приїхали. З рушницями, шаблями... В китицях...

Шевчиха, як була простоволоса, в комендатуру та в крик:

— Ой, рятуйте, знов Чорного лиха година принесла!

— Тю, дурна! Хіба бандити роз'їздять на автомобілях!?

Коли в гаю раз — постріл, вдруге — постріл...

Еге-ге! Та й справді біда... Директор із жінкою в льох, бухгальтер старший рачки-рачки та в гарбузиння, адміністрація вся хто куди, враз ушилася. Один комендант Трясогуз не здрейфив та до телефону в місто:

— Висилайте негайно військо. Бандити з панцерника цукроварню обстрілюють. Ой ряту...

...як гупне в гаю вибух, аж курява знялася й Трясогуз умить опинився в дерезі. Зібгався їжаком та й труситься, мов цуценя закинуте.

А в місті переполох. Воєнком[135] на коня. В окружкомі паніка (де ж пак — усього сім верстов[136] до Підгайчого), телефони дзеленчать, по вулицях верхівці скачуть, комсомольці збирають мітинг...

Нарешті, вирядили експедицію. Попереду кінних півсотні, далі кулеметів двоє на тачанках, позаду піших набралось чоловіка з півтораста. А в місті комсомол озброївся, скрізь