Андрій Гуляшки - Історія з собаками

мій приятель-велетень, колишній власник корчми.

Я розповів йому про випадок на болоті, і він замислився.

— Я ж тобі казав не забиратися в цю глушину, а ти не послухав! — глянув невдоволено, хитнувши головою. — Тепер їж, що наварив, ніхто тобі не поможе!

— Я не прошу допомоги! — відказав я. — Дам собі раду сам.

— Як саме?

— Коли б мав сильніший ліхтар, то зараз би пішов на болото.

— І що б зробив?

— Поквитався б із тим типом, що підманює моїх собак! — відповів я.

— Хлопче! — Він поблажливо засміявся, зверхньо дивлячись на мене, а тоді скрушно зітхнув: — Про таке навіть і не думай! — Ще й погрозив пальцем: — У цю трясовину навіть у сонячний день небезпечно йти, а то вночі, та ще в туман! Затягне в болото, і ніхто до другого пришестя не довідається, де твоя могила. Болото страшніше від води! У воді можеш плавати, борсатися, кликати на допомогу, а втрапиш у якесь із тих вікон, то тільки й лишиться глядіти, як болото підступає тобі до носа! Облиш. Я б таки радив тобі завтра ж вибиратися звідси! Ці місця не для таких, як ти. Це розбійницька пуща. Тут усякі вештаються!

— А ви? — засміявся я, хоч серце плакало від жалю. — І дня не витримаєте, щоб не навідатися сюди.

— Я міг би ходити по мочарах і з зав'язаними очима! — гордо промовив він, ударивши себе кулаком у груди. — Понад тридцять років ходжу цими місцями й ні разу не помилився! Що вже качок тут перебив, гусей! Коли б вино, яким їх поливав, потекло все разом, то стала б річка аж до Маріци!

— Я не збираюся йти звідси, — відказав я. — Візьму собі нового пса у прикордонників — тоді побачимо!

— Що ти збираєшся побачити?

Я аж здригнувся від його слів, таким зміненим голосом, наче налитим ненавистю й люттю, їх було сказано.

— Збираюся побачити того, хто виманив мого пса з подвір'я! — відповів я.

Старий Драгнев знову поблажливо посміхнувся, але змовчав. Докурив сигарету, закинув вінчестер на плече, взяв кийок і, пробурмотівши «добраніч», зник у темряві.

* * *

Я ледве дочекався світанку. Взяв свій саквояжик і рушив на болото. Хтозна, може, котрийсь із моїх псів саме прощається з білим світом і потребує допомоги? Та й бажання швидше довідатися, що ж там скоїлося, не давало мені спокою.

Ранок видався холодним, вітер розігнав туман. Стежку і після дощу було видно, але ноги ступали наче по губці, а вода часом сягала кісточок.

Дійшовши до другого вікна, що було вже за гайком, я аж стерп: береги його розійшлися на п'ять-шість метрів навсібіч, затопивши й стежку. На загарбаному просторі не стирчало жодної травинки. Тим-то я і стерп. Ще вчора тут зеленіла трава по коліна — і ось перед моїми очима розповзлося болото.

Звернув праворуч, щоб обійти болото, і мало не скрикнув від несподіванки: на цьому місці траву було столочено, тут пройшла, судячи зі слідів, досить дебела людина. Хтось мене випередив, подумав я, але не був таким слідцем, щоб визначити, коли саме. Хай би там що, а мені й на думку не спало пов'язати викрадення собак із цими слідами. Мої пси зникли в дощ і туман, а хто б насмілився ходити по болоті в таку погоду?

Через десять кроків сліди вивели мене на давню стежку. А трупи обох собак я знайшов під розлогою вербою на півдорозі до чистого озера, яке я побачив за першого обстеження цієї непевної околиці. Ахілл лежав під самим стовбуром верби, головою до озера, а Гектор розпростерся за кілька метрів від нього з витягнутими лапами й головою, опущеною між ними, наче прагнув останніми зусиллями дотягтися й собі до стовбура.

Я уважно обмацав їхню шерсть, ребра, хребти й не виявив ні ран, ні ушкоджень. На головах не було жодної подряпини. Але з того, як вони поприкушували язики, було видно, що смерть спричинена дією якоїсь дуже сильної отрути.

Я вийняв скальпелі й, одягаючи рукавички, раптом побачив долі маленький блискучий предмет, напівприкритий вербовою гілочкою. Цей предмет лежав ліворуч від Ахілла за три-чотири кроки. Відкинувши гілочку, я розчаровано підняв звичайнісіньку пружинку сантиметрів чотири завдовжки і з півсантиметра в діаметрі. На одному її кінці було кружальце, схоже на монетку. Кажу «розчаровано», бо ж я сподівався побачити щось надзвичайне. Щоправда, пружинка була дуже блискуча, але все ж це був шматочок накрученого дроту, не більше, її, певно, загубив хтось із мисливців, стріляючи тут диких качок. «Ця пружинка підтримувала гачок, на який мисливець чіпляє вбитих птахів!» Я мало не відкинув її ногою, але роздумав і взяв.

По годинній роботі я був вражений: у шлунках собак не було ні отрути, ані слідів отруєної їжі. Невже невідомий отруїв їх… ін'єкцією?

Я взяв проби й майже бігцем подався геть від зловісного місця. Автобус на Пловдив відходив за годину.

Розділ третій.
ЧИ МОЖЕ СИН МАТИ ДЯДЬКА, ЯКЩО БАТЬКО НЕ МАЄ БРАТА

— В лікаря Івана Сапарева не було брата! — повторив капітан Петров. — Отже, ніякого дядька в його сина Прокопія Сапарева нема.

Авакум трохи помовчав, відтак неуважно запитав:

— Ти так гадаєш?