Маріанна Борисівна Гончарова - Там, де ми живемо. Буковинські оповідання

Отже, дременула вона.

І все, відтоді почалися пристрасті. Чутки пішли, листи до газети.

Наприклад, раптом (пише Довжик у «Будильнику») знайшли десь якогось запійного чоловічка в парку на лавці. Неначе ота дівиця на нього вночі напала, гаманець витягла, відгамселила і покусала. Знову ж таки – хто його бачив, того пияка? А ніхто не бачив, але подейкують. І чому та дівиця на алкоголіка налетіла, а не на працівника кондитерського цеху, яку-небудь пишну, рум’яну, ванільну тітоньку Зіну? Або ж молоді повно вештається вечорами по дискотеках, бий досхочу. Або ж коза пасеться така білесенька в садку в нашого сусіда, відставника Косульського. Чому саме на алкоголіка, га? Вона що, ця дівчинка, питуща? Що, нічого більш відповідного не знайшлося? І заповзялися люди телефонувати до газети, запитувати: а де ж він, той алкоголік? Кортить подробиці людям знати, правильно?!

А Довжик солов’єм – збирає факти, листи всіх божевільних і пришелепкуватих, на котрих ця дівиця крилата нібито намагалася напасти.

І знаєте, так рейтинг газети зріс, так її почали розкуповувати, що просто біля друкарні рано-вранці народ чекав, жодної тобі реклами не треба.

Довжик уже і квартиру купив нову, і на островах двічі відпочив. Від творчих потуг.

Ну а восени трапилася подія, яка вразила всіх мешканців області нашої просто до глибини душі. Якось несподівано все сталося. Раптом у всіх наших газетах і по телебаченню оголосили прикру звістку. Що Довжик Петро, редактор газети «Будильник», у важкому, практично шоковому стані потрапив до лікарні. Спершу мовчав, лежав тихий, як українська ніч. Потім зізнався. Ридав, каявся… Жах який! Виявляється, пізнього вечора, коли він повертався з фуршету на честь нагородження своєї газети чимсь за високий рейтинг, згори, з вежі ратуші, на нього зістрибнуло щось велике та крилате. З лютим шипінням воно пощипало і покусало Довжика всього, а потім заклично гагакнуло, дзьобнуло наостанок редактора в самісіньке тім’ячко і приєдналося до гусячої зграї, що кружляла навколо ратуші.

І тільки переляканий до напівсмерті сторож бачив, як з прощальним, але переможним ґелґотінням велика зграя гусей потяглася на південь.

Попри те, що місця тут гарні, щедрі, для декого вони все ж небезпечні, навіть у якомусь сенсі фатальні… Як, наприклад, для прем’єр-міністра Павлика… Нашого прем’єр-міністра, але при цьому громадянина Панами, як потім з’ясувалося. От здавалося б: де ми, де Панама, де прем’єр-міністр, а якось все збіглося та зримувалося.

Це для нас той його приїзд було оголошено офіційним візитом. А тут не для всіх усе було однозначно.

Ці вагони прибули на митницю, щоб за кордон їхати. Вагони з колодами. А на митниці в нас служив капітан на прізвище Типу. Його звичайно ж усі називали Типу-капітан. Він дуже ображався, але в людей по-інакшому не виходило. А другий капітан, на прізвище Тікитан із наголосом на останній склад, був другом Типу-капітана. Його, звісно, всі називали не капітан Тікитан, а капітан Тіки-так. І він зовсім не ображався. Височезні обидва, Типу-капітан і капітан Тіки-так, молоді, вродливі, стрункі, ставні, немов тополі пірамідальні, міцні та страшенно принципові. Вирішили домогтися справедливості на окремо взятій ділянці кордону – і не пропускають колоди, вагони ті з лісом, не пропускають і все, кажуть – ні, ліс цей не пройде.

Типу-капітан каже:

– Папери – липа. А ліс – сосна. Столітня, наша українська, не пропустимо за кордон. Ми що, не розуміємо, в чому тут річ типу?! – іронізує Типу.

– Тіки так! – підтвердив безстрашний красень капітан Тіки-так.

Цим капітанам нашіптують – мовляв, хлопці, той… ну це… ви що? Це ж високої персони ліс…

– Тю! – відмахуються капітани. – Нам байдуже. Злодій він, ця ваша висока персона, а злодій має самі знаєте де сидіти.

А їм знову по-хорошому – він не злодій, хлопці, він прем’єр-міністр.

– Ну тоді й поготів, – відповідають капітани, – наша справа – служба государева, ясно вам?

Ні, ну правда, ось ви що б сказали, якби вам звеліли пропустити за кордон наш рідний столітній убієнний ліс на користь одного махінатора та його родини? Якби мене запитали, що я думаю з цього приводу, я би відповіла! Я би знаєте, як відповіла би?! А ось як:

– Ну нічого собі!!!

Тіки так!

Гадаю, і ваша реакція була б такою ж, а може, й ще більш гострою. Ну, типу…

Одне слово, Павлик оформив собі офіційний візит нібито в наші неспокійні краї, а насправді їхав колоди свої з таможні визволяти. Поцупив їх десь і їхав впарювати сусідній державі. А із сусідньої держави також прем’єр мчить до кордону, підстрибує, тупцює, з ноги на ногу переминається на тому боці шлагбаума, шию тягне, кортить йому якнайшвидше наше національне багатство отримати, перепродати ще якійсь державі, а якщо конкретно, то нам же назад, але втридорога, і злупити дивіденди…

Атож, їде Павлик до нас, а тут аврал – доріжки червоні стелять, папери складають, поросят молочних ріжуть, бруківку купають, кущі вздовж дороги підстригають, бордюри білять…

З’явився не забарився, великий комбінатор.

Зауважте, вінценосні особи з Румунії з династії Гогенцоллернів-Зігмарінгенів в одній кареті вмістилися, коли до нас їхали; Пушкін Олександр Сергійович, якщо раптом хто не знає, великий російський поет – узагалі в запиленому шарабані поштовому проїздив; Карбишев, так, той самий військовий інженер Карбишев, він у нас багато