Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

але старався не дати пізнати по собі нічим найменшим, що ці запити зробили на мене якесь вражіння. Я сказав по змозі якнайспокійніше, що хоч я стояв від практичної політики завжди здалека і в конспіративні справи не був втаємничуваний, то все таки не можу повірити, щоб УНДО висилало когось у Совєтську Україну. Про щось подібне я не чув ніколи й нічого. Так само не чув ніколи нічого про те, щоб хтось з українців з Києва, з Харкова чи з іншого міста приїздив з якоюсь справою до УНДО у Львові.

Після того молодий енкаведист-галичанин став до мене присікатися і вимагати якнайнастирливіше і якнайрішучіше прізвищ тих людей, що їх — як він казав — висилало УНДО в Совєтську Україну, і тих, що звідти приїздили до Львова. Не помагали ніякі мої запевнювання, що того ніколи не було, і даремно він настоює, щоб я подав прізвища таких людей. Він вдесяте і всоте вимагав від мене одного — прізвищ таких людей і вживав до того подвійної тактики: раз просив, обіцяючи, що совєтська влада вміє оцінити такі прислуги, а зараз потім грозив. Грозив він усяко, між іншим і тим, що мене пішлють у Лефортовську тюрму, і там я буду співати інакше.

(Лефортовська тюрма — це знана в цілому СССР тюрма в Москві, де примушують вязнів тортурами до зізнань). Грозив теж підвалами на Лубянці, кажучи:

— Ви хіба не здаєте собі справи, де ви. Тут були вже не такі, а вкінці до всього призналися. А ви, злісний ворог, таки мовчите! Як вкинемо вас до підвалу — скажете все!

Вкінці, не добившись таки нічого, радив, щоб я ще надумався і пригадав собі конче прізвища тих звязкових та подав їх найближчим разом, як мене викличуть.

У кімнату увійшов знову той старший слідчий з виглядом дипльомата, що залишав мене двома чи трьома наворотами самого з моїм енкаведистом-галичанином, що мучив мене своїми допитами та вимагав неможливого. Тоді молодий галичанин спитав:

—А скажіть, вам певно приємно, що ви стрінули тут, на Лубянці, свого земляка?! — і показав на себе.

Я відповів якось машинально, що так, що мені приємно, бо можу говорити по українськи, що він прийняв якимсь несамовитим кінським реготом і — перейшов з місця на російську мову. Він далі ще може пів години, а може й довше, клептав мені російською мовою всю ту вивчену напамять енкаведівську фразеологію: що НКВД все знає, що перед ним ніщо не скриється, що воно всесильне, та що я мушу сказати все, що знаю, зокрема ж подати прізвища звязкових між УНДО і Совєтською Україною.

Було вже добре по півночі, як мене привели назад у камеру. Хоч я не зазнав ніяких фізичних тортур, то ці переслухування й розмови з слідчим-земляком пішли мені на нерви так, що я не міг уже заснути до ранку.

Таких допитів у того землячка, якого прізвища не міг я ніяк довідатися, мав я ще кілька. За кожним разом він мене мучив і виснажував нервово до-краю, а вислід того всього був один і той самий: я не подав бажаних йому прізвищ, хоч мій слідчий вичерпав, здається, все своє красномовство в киданні ласкавих слів та обіцянок — з одного і всякого роду погроз — з другого боку. А не подав я тих прізвищ не з якогось особливого геройства, а просто тому, що я й сьогодні не знаю, чи такі люди-звязкові взагалі існували.

Після того мене залишили були на якийсь час у спокою і викликали «на допрос» щойно по кількох тижнях. Цим разом я попав до слідчого невеличкого росту, що його прізвище було Євтєхов. Він причіпився до мене, що я подав йому характеристику останнього посадника міста Львова д-ра Островського, про побут якого у львівській тюрмі при вул. Сапіги-Лонцького (в одній камері з през. Костем Левицьким) я згадував уже в одному перших розділів цих споминів. Було ясно, що й д-р Островський тут. Коли я заявив, що особисто д-ра Островського зовсім не знаю Євтєхов не міг вийти з дива:

— Як то може бути, щоб редактор «Діла» та не знав президента міста Львова!? Ніколи в це не повірю! І ніхто вам не повірить!

Коли ж я сказав, що між нами не тільки не було нічого спільного, але що ми стояли від себе дуже далеко, бо Островський належав до правлячої польської верхівки у Львові, а ми, «Діло», поборювали ту верхівку і вели послідовно опозиційну політику супроти польськоі влади, Євтєхов сказав глибокоумно:

— Як то ви стояли від себе дуже далеко? То так далеко у Львові з Ринку ч. 10 (де в домі Просвіти містилася редакція «Діла») до ратуша в ринку? Кілько ж то кроків віддалі вас ділило?

Я заявив, що не в кроках діло, а в національно-політичній площині, бо ж ми належали до двох окремих, ворожих собі світів. На це Євтєхов:

— Не крутіть, але признавайтесь мені тут зараз, що ви знаєте про посадника Островського. І подайте точно тут на папері (що його мені він підсунув), на які теми він писав у вашому «Ділі» та евентуально якого псевдоніму він уживав.

Такі слова мене просто роззброїли. Хотілося сміятись до очей слідчому, але треба було над собою панувати. Я тільки заявив спокійно, що у нас таке не практикувалося, щоб поляк писав в українськім часописі, хочби й під псевдонімом, чи українець у часописі польськім. Тим більше не міг писати в «Ділі» президент міста Островський, де українці й поляки жили наче на вулькані. І як міг би він писати у ворожім до нього та до польської управи м. Львова «Ділі»?

Не знаю, чи я цими аргументами переконав Євтєхова. Кінець-кінців він вдоволився загальною характеристикою не д-ра Островського як посадника, а характеристикою політики польської шовіністичної управи Львова супроти українського та жидівського населення міста, що була, можна сміло сказати, завжди ворожа. Та політика мала заєдно на оці одно: вести послідовно польонізацію непольськогг населення та будувати за магістратські фонди такі польські станиці, як костели, захоронки, захисти, «Доми Людові», сокільські доми і т. д. Характеризуючи ту ворожу політику польської управи Львова спеціяльно супроти українців, я покликався м. ін. на голосну свого часу заяву провідника польських соціялістів Гната Дашинського, який ствердив, що всі польські культурні й цивілізаційні досягнення у Львові та в цілому нашому краю треба завдячувати грошам українських податників.

Був я