Пауло Коельо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Зненацька він заговорив швидко. Здавалося, що це молитва на вигнання бісів, хоч я вже добре не розуміла, що він вимовляє. Його руки торкалися плечей чоловіка й зіслизали вздовж рук до самих пальців. Він повторив цей рух декілька разів.

Вогонь у каміні затріскотів. Можливо, це був випадковий збіг, а можливо, панотець увіходив у незнані мені терени, вторгаючись у царство стихій.

Ми з господинею тремтіли зі страху щоразу, коли дрова у вогні починали тріскотіти голосніше. Священник не звертав уваги на це, він занурився у своє діяння, перетворившись, як і казав раніше, на знаряддя Пресвятої Діви. Він говорив незрозумілою мовою. Слова вилітали з дивовижною швидкістю.

Тепер його руки вже не рухались — він поклав їх на плечі чоловіка перед собою.

І раптово, так само, як і розпочався, ритуал урвався. Панотець обернувся і, як заведено, поблагословив усіх, осінивши в повітрі широким хрестом.

— Нехай Господь завжди перебуває в цій оселі, — проказав він.

І, обернувшись до мене, сказав, що час нам рушати.

— Та ви ж кави не випили, — заметушилась господиня, бачачи, що ми зібрались виходити.

— Якщо зараз вип’ю кави, то не засну, — відповів панотець.

Жінка засміялася й промурмотіла щось на кшталт «іще ж ранок». Я гаразд і не розчула, бо ми вже вийшли на дорогу.

— Панотче, ця жінка згадала про юнака, що вилікував її чоловіка. Це був він.

— Так, це він.

Я відчула, що мені якось недобре. Почала згадувати вчорашній день, Більбао, лекцію в Мадриді, людей, що говорили про чудеса, ту Присутність, що її відчула, коли молилася, обійнявшись з усіма.

Отже, я кохаю чоловіка, здатного зцілювати. Чоловіка, здатного служити ближньому, полегшувати страждання, повертати здоров’я хворим та надію їхнім рідним. Будинок з білими завісками та улюбленими платівками й книжками — не для такої місії.

— Не винуй себе, дочко моя, — промовив священник.

— Ви читаєте мої думки.

— Атож, читаю, — відказав він. — Я теж посідаю дар і намагаюся бути гідним його. Пречиста навчила мене занурюватися у вир людських переживань, щоб уміти якнайкраще скеровувати їх.

— Ви теж творите чудеса.

— Але не здатний зцілювати. Проте маю один із дарів Святого Духа.

— Тоді ви спроможні читати в моєму серці, панотче. І знаєте, що я його кохаю, і що це кохання наростає щохвилини. Ми разом колись почали відкривати для себе світ, і тепер разом перебуваємо в ньому. Він хоч-не-хоч був присутній у моєму житті щодня.

Що ж іще я могла сказати цьому панотцеві, котрий крокував поряд. Він нізащо не зрозумів би, що в мене були інші чоловіки, що в мені спалахувала пристрасть і що, якби я вийшла заміж, була би щасливою. Ще дитиною на одній із площ Сор’ї я відкрила — а потім і забула — кохання.

Та, видно, погано забула. Досить було трьох днів, щоб усе повернулось.

— Панотче, у мене є право на щастя. Я повернула собі втрачене, знову втратити не хочу. Я боротимуся за своє щастя. Якщо ж відмовлюся від такої боротьби, це означатиме, що я відмовляюся й від мого духовного життя. Як кажете ви, це означало б відступитися від Бога, відмовитися від власної снаги, від моєї жіночої сили. Я боротимуся за нього, панотче.

Я знала, що цей низенький і товстенький чоловік тут робить. Він прийшов, щоб переконати мене покинути мого друга, тому що він має до здійснення важливіше призначення.

Ні, я не збираюся повірити в казку цього священника, що крокує поруч, нібито він був би радий нашому одруженню, нашому майбутньому життю в домі, подібному до того, у Сен-Савені. Панотець казав це, щоб обманути мене, щоб я послабила оборону, а тоді — з посмішкою — переконати мене в протилежному.

Він прочитав мої думки і нічого не сказав. А може, він обманював мене, — не вміє він відгадувати, про що думають інші. Туман швидко розсіювався, і тепер я могла бачити шлях, схил гори, поле й укриті снігом дерева. Мої почуття теж яснішали.

А грець його все побий! Якщо навіть це правда й священник таки здатний читати думки, нехай прочитає і дізнається про все. Нехай знає, що вчора він прагнув покохатися зі мною, а я відмовила — і тепер шкодую.

Учора я думала, що якби він поїхав геть, то я могла б завжди просто спогадувати старого друга дитинства. Та це було дурістю. Навіть якщо його член і не проник у мене, та проникло щось глибше і сягнуло самого серця.

— Панотче, я ж люблю його, — повторила я.

— Та я теж. Любов завжди коїть дурниці. У моїм випадку, вона змушує мене намагатися змінити його долю.

— Але мою змінити буде нелегко, панотче. Учора, під час молитов перед печерою, я відкрила, що теж можу пробудити в собі ці дари, про які ви кажете. І я використаю їх, щоб утримати його поряд із собою.

— Нехай би так і було, — сказав священник, і його обличчя осяяла легка усмішка. — Хай би тобі це вдалося.

Панотець зупинився й дістав із кишені чотки. Тоді, стискаючи їх у руці, подивився мені просто в очі.

— Ісус казав, що не слід клястись, і я не клянуся. Але я запевняю тебе найсвятішим для мене, що не бажав би, аби він жив життям церковника. Я не хотів би, щоб він прийняв священницький сан. Він може служити Богові інакше. Біля тебе.

Мені важко було повірити, що священник каже правду. І все-таки це було правдою.

— Він — отам, — сказав панотець.

Я обернулась. І помітила припарковану трохи далі машину. Ту саму, на якій ми приїхали з Іспанії.