Юрій Осипович Тютюнник - Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

схід. Того ж дня (26 падолиста) В. Тютюнник пише: «Начдиву Київської Збірної. З огляду на те, що поляки обеззброюють дрібні наші частини і обози, наказую направляти всі частини скупчено і обози при варті. Наказую також вияснити долю Третьої дивізії, яка пішла на Кременчук, оскільки одержано відомості, що поляки її обеззброїли». Поляки в дійсності обеззброїли частину Третьої дивізії. Дивізія польської кавалерії зробила наскок увечері 26 падоличта на м. Кузьмин, де були розташовані частини Київської дивізії; після збройної сутички поляки, нічого не вдіявши, утекли на захід. Потім вони розповідали селянам, що «трапилося непорозуміння». Офіційно польські власті відносились нібито прихильно, не караючи в той же час тих своїх підлеглих, що забирали у нас на нашій же території майно, коней і зброю. Така «прихильність» не подобалася нашим козакам, і в Кузьмині важко було вдержати наші частини, щоб вони «не подякували» за таку прихильність.

26 падолиста 1919 року Петлюра скликав нараду в м. Старокостянтинові. На цій нараді були члени уряду, старшина Штабу Армії, усі командувачі груп і по два старшини та козаки від кожної частини; опріч того, були присутні ніким не запрошені, але цікаві старшини та козаки різних полків, що покинули свої частини і блукали по Старокостянтинову. Відбулося щось подібне до мітингу. Народу набилося повне помешкання.

Петлюра подав інформації про події в Кам'янці та Проскурові під час «евакуації». Після нього говорив І. Мазепа. Після одержаних інформацій виходило, що нібито раз у раз приймали найідеальніші рішення і, зрозуміло, енергійно впроваджували в життя, та все щось ставало на перешкоді гарним замірам. Висновок був, що треба продержатися дуже недовго, бо всі держави, а особливо Антанта, от-от визнають незалежність України; тоді буде все гаразд. Яка дисгармонія була між інформаціями, висновками і дійсністю, що на кожному кроці била нас по головах! Правда, ніхто не надіявся на швидке визнання нас «Пашковецькою республікою». Навіть ніхто не старався про те.

Василь Тютюнник говорив коротко, але досить сильно. Він торкався лише військових питань.

Виступати з критикою не було рації, мало для того часу. Та й не варто було критикувати, бо критику робило саме життя. Зі злою, ущипливою і демагогічною промовою виступив Волох. Він критикував уряд і Петлюру, які допустили, що армія залишилась без чобіт та одежі. Говорив, що все розікрали з відома уряду «постачателі». Ще доводив нездатність центру орієнтуватися в ситуації, приймати своєчасно рішення і проводити їх у життя. Узагалі було чимало правди в словах Волоха, висновки його були неправильні. Як порятунок радив Волох визнати радянську систему влади і в союзі з червоними росіянами воювати проти всього світу. Сама по собі порада Волоха не була би вже такою поганою, якби росіяни погодилися з думкою Волоха. Проте вони були розумніші за нього. Петлюра не витримав і перебив Волоха, не давши йому договорити. Мазепа дав різку відповідь.

Взагалі нарада нічого позитивного не дала. Не варто в таких випадках радитися. Наради використовують демагоги для своїх авантурних цілей. Волох не мав ніякогісінького морального права нападати на центр за анархію, бо сам зі своїми гайдамаками учинив грабіж постачання армії у Проскурові та Гречанах і розпочав погром жидів у Миколаєві 24 падолиста. Не треба було бути великим політиком чи психологом, щоби зрозуміти наміри Волоха. Був ще час і можливість попередити події, що потім відбулися в Любарі. Та хто мав ліквідувати Волоха, чи вірніше волохівщину!

Ще при першому моєму знайомстві з Ол. Удовиченком на станції Вапнярці він сказав: «З Волохом і його гайдамаками обов'язково закінчиться якоюсь черговою авантурою… а Головний Отаман каже, що гайдамаки — демократичне військо… Говорить, цю ми не розуміємо Волоха». Виходить, що нібито в Кам'янці Волоха розуміли. Мені не довелося зустріти ні одного з військових керівників, котрий би знаходив рацію формування волохівських гайдамаків. Таку рацію, мабуть, знаходили політичні кола, бо вони раз у раз (зрозуміло, до Любара!) боронили «демократичне військо». Залишається не виясненим, чому Волох з гайдамаками відіграв роль охорони політичного центру від «контрреволюції», яка все привиджувалася соціал- революціонерам за кожним, хто бився на фронті, не влаштовуючи «рад» і мітингів. Не виключено, що волохівщина виникла завдяки елементам, що підпирали Державну інспектуру. Ці елементи боялися армії і хотіли мати свою «партійну» частину; вони могли для своєї підпори розраховувати на «демократичне військо», їм неважко було цього добитися у безхарактерних керівників організації волохівщини. Є фактом, центр протегував гайдамакам. Зрозуміло, що в бойових частинах армії, які мали всього близько 20–30 відсотків штатного складу, не було прихильного ставлення до гайдамаків за те, що вони охороняли центр і «рятували» бази в Проскурові та Грсчанах. Гайдамаки були частиною, на яку покладали надії ліві політики. Цікаво було би мати в цій справі відомості від людей, що докладніше знали історію гайдамаків у другій половині 1919 року.

Уже в Проскурові Волох нікого не слухав і робив те, що йому подобалося. Накази командарма виконував лише ті, що не суперечили його планам. Поведінка Волоха мусила звернути на себе увагу Петлюри й уряду. Василь Тютюнник при всіх гарних рисах свого характеру не був настільки рішучий, щоб на власну руку ліквідувати «демократичне військо» і поставити центр перед фактом. Політичний центр теж боявся відповідальності за наслідки ліквідації волохівшини.

За директивою армії 4.04/оп. від 2 падолиста Волох з гайдамаками мусив залишитися в Старокостянтинові в безпосередній підлеглості командуючого Запорізькою дивізією. Та Волохові не подобалася така директива, і він її не виконував. Урядовий центр не знав, як відчепитися від тепер уже немилої і непроханої охороии, якій він раніше протегував. Політична влада не довіряла армії, а внаслідок цього з'явилася волохівщина. Гайдамаки не хотіли розділити долю війська.

Петлюра, уряд і Штаб Армії перебралися до Любара, а Волох з гайдамаками теж пішов до нової столиці. Дійсно «демократичне військо» — куди хоче, туди йде.

І грудня 1919 року я виїхав зі с. Мацієвич до Любара, щоби попророситн в Штабі Армії дозволу перейти з дивізією на схід від Любара. Цього вимагала та обставина, що в Мацієвичах важко було дістати харчі для людей і фураж для коней. Знову-таки хотілося бути ближче до сходу, однаково я вирішив іти на схід, як тільки виявиться, що довше боротись з фронтом неможливо. Настрої в дивізії були рішуче за тим, щоби прориватися до Дніпра.

Ще з Проскурова В. Тютюнник послав на Волинь отамана Данченка з правами Головнокомандувача повстанців Волині. Там же в Любарі опинився і отаман Божко. Місцем свого осідку Данченко вибрав м. Любар тому, що