Клайв Стейплз Льюїс - Подорож Досвітнього мандрівника

ти вже закінчила їсти. Ходімо, поглянемо на Дафферів, якщо їх уже можна побачити.

Вони перейшли до іншої кімнати, захаращеної такими блискучими й таємничими інструментами, як астролябії, планетарії, хроноскопи, віршометри, хореямбуси й теодолінди, і тут, коли вони підійшли до вікна, Чаклун сказав:

— Ось твої Даффери.

— Я нікого не бачу, — сказала Люсі. — Але що це таке — оті грибоподібні штукенції?

І тими штукенціями, на які показала Люсі, був заповнений увесь газон. Звичайно, вони навдивовижу скидалися на гриби: ніжки могли сягати метра заввишки, стільки ж мали в діаметрі капелюшки. Придивившись до них уважніше, вона помітила, що ніжки не росли зсередини капелюшка, а якось збоку, що справляло враження, немовби гриби ось-ось перекинуться. Біля кожної ніжки у траві теж лежало щось дивне, щось на кшталт маленької торбинки. Що довше вона вдивлялась у ці дивні речі, то менше вони нагадували гриби. Капелюшки зовсім не були округлі, як вона вважала спочатку: вони були видовжені і розширювались з одного кінця. Істот було багато — п’ятдесят чи й більше.

Годинник пробемкав третю.

Цієї миті сталося щось абсолютно фантастичне. Всі «гриби» раптово стали на голову. А маленькі «торбинки», які лежали біля ніжок на траві виявилися головами і тулубами. А самі ніжки — ногами. А найдивовижніше було те, що з кожного тулуба виростала лише одна нога, яка закінчувалась однією величезною стопою з широкими, дещо закрученими догори пальцями — так, що вся стопа трохи нагадувала маленький човник. Люсі одразу ж зрозуміла, чому ці істоти щойно були подібні до грибів. Просто кожна лежала собі на спині, виставивши ногу в повітря; саме ці гігантські стопи, побачені згори, нагадували капелюшки грибів. Згодом вона довідалася, що це був їх звичний спосіб відпочинку, бо стопи захищали їх від сонця й дощу. Одноніг, що лежить під своєю власною стопою, почувається, немов у наметі.

— Ох, які смішнючі диваки! — закричала Люсі і порснула сміхом. — Це ти їх такими зробив?

— Так, так, це я перетворив Даффері на Одноногів, — сказав Чаклун. Він теж заходився від сміху, аж сльози стікали йому по щоках. — Ти тільки глянь!

На це варто було подивитись. Малі, одноногі людці не могли, ясна річ, ходити або бігати так, як ми. Вони рухалися стрибками, як блощиці або жаби. І що це були за стрибки! Мовби кожну велику стопу було нашпиговано пружинами! А падали вони на землю зі страшенним галасом — це були саме ті гуркотливі звуки, які так здивували Люсі попереднього дня. А тепер вони стрибали в усі боки, перегукуючись:

— Агов, хлопці! Ми знову видимі!

— Так, ми видимі, - сказав один з них у червоному капелюсі з декоративним хвостом, вочевидь, шеф Одноногів. — Скажу вам, що коли чуваки видимі, тоді вони можуть бачити одне одного.

— Ах, саме так, саме так, шефе! — почулися крики. — У тому й річ. Ніхто б краще не міг це сформулювати. Це не можна було викласти краще.

— Та мала застала старого вві сні, - озвався знову шеф Одноногів.

— Цього разу ми обвели його навколо пальця.

— Саме це ми й хотіли сказати! — заволав одностайний хор голосів. — Ти сьогодні кращий, ніж будь-коли, шефе. Так тримати, так тримати.

- І вони мають нахабство таке про тебе казати? — здивувалася Люсі. — Адже ще вчора вони так панічно тебе боялися. Невже їм і на думку не спадає, що ти можеш це почути?

— Якраз це і є чи не найсмішніша риса Дафферів, — сказав Чаклун. — То вони поводяться так, мовби добре знають, що я дуже грізний, тримаю руку на пульсі й усе чую. А вже наступної миті переконані, що я дозволю піддатись на одну з їхніх штучок, які б навіть дитина виявила. Важко повірити, але так воно є.

— Але чи конче треба знову повертати їм колишні форми? — запитала Люсі. — Ох, справді, я переконана, що нічого поганого не було б у тому, щоб залишити їх такими, якими вони є. Ти вважаєш, що їм справді так краще? Виглядають вони дуже щасливими. Поглянь, який стрибок! Як же вони тоді виглядали?

— Як звичайні карлики, — відповів він. -1 до того ж, не такі милі, як підвид, що живе в нас у Нарнії.

— Справді, шкода було би повертати колишню форму, — сказала Люсі. — Вони такі смішні… і цілком милі. Може, я спробую їм про це сказати?

— Я переконаний, що це може щось дати, але за умови, що тобі вдасться втовкмачити це їм у голови.

— Підеш зі мною спробувати?

— Ні, ні. Без мене ти матимеш більше шансів.

— Дуже дякую за обід, — сказала Люсі й вибігла з кімнати. Вона притьмом збігла сходами, якими з таким зусиллям підіймалася цього ранку, і зіткнулася внизу з Едмундом. Тут зібрались усі. Люсі відчула докори сумління, побачивши їхні занепокоєні обличчя й усвідомила, як довго вона про них не пам’ятала.

— Все в порядку! — закричала вона. — Все гаразд. Чаклун — наш друг. І я бачила Його… Аслана!

І чимдуж побігла до саду, залишивши всіх з роззявленими ротами.

Тут земля аж двигтіла від стрибків, а повітря тремтіло від криків Одноногів. І стрибки, і крики посилились, коли вони побачили Люсі.

- Іде! Іде! — заверещали вони. — Потрійне «ура» на честь цієї малявки. Ах, як ти пошила в дурні стариганя — слів нема! Але ти йому й подала урок!

— Нам невимовно прикро, — додав шеф Одноногів, — що ми не можемо потішити твоїх очей нашим справдешнім виглядом, що ми його мали перед спотворенням, бо ти б не повірила, настільки велика різниця. Отака правда, бо ніхто не заперечить, що ми зараз страшенно потворні, тож ми не будемо тебе ошукувати.

— Ех, такі ми вже є, шефе, такі ми вже є, - як відлуння повторили шість дюжин ґумових м’ячиків. — Ти добре це сказав, добре це сказав.

— Але я зовсім не вважаю, що ви бридкі, - мовила Люсі, піднімаючи голос, щоби бути почутою. — Я вважаю, що ви виглядаєте дуже гарно.

— Слухайте, що вона каже, слухайте, що вона каже, — закричали Одноноги. — Добре говориш, дівчинко. Ми дуже добре виглядаємо. Ти не знайдеш гарніших за нас. — У їхньому голосі не було ані крихти здивування і нічого не вказувало на те, щоб вони помітили, як раптово змінили думку.

— Вона каже, — повідомив шеф Одноногів, — що ми виглядали дуже гарно, поки нас не спотворили.

— Правду кажеш, шефе, правду кажеш! — заспівали хором інші. — Так вона і сказала. Ми самі чули.

— Я не казала цього! — закричала Люсі. — Я сказала, що