Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— Та дякую красно, — відпрошується Ільчиха, наче не він у неї, а вона в нього гостем була, — я собі отутечки на крайчику присяду.

— Так от, слухай, небого, прийшов я до тебе не за пустим, а, можна сказати, у свати.

Багач наївся, напився та й глузує собі з бідної вдовиці! Він сміється з неї, а вона підтакує, бо ж сказано: чия пляшка на столі, того правда в селі!

— Хліба-солі не цураюся, — сміється Ільчиха вимушено, — але не знаю, за кого ви гадаєте мене сватати? Сина у вас немає, та й замолода була б для нього. Жінка ваша, коби здорові були, ще жива…

Курочка починає колупати в носі. Він незадоволений такою балаканиною. Спересердя випиває ще порцію горілки.

— Ти собі гадаєш, що я не маю нічого іншого робити, як тут жартувати з тобою? Я направду, Ільчихо. Що тут багато говорити? В тебе є син, в мене є донька.

Руки Ільчихи як лежали на столі, так поволеньки осунулися на коліна.

Боженьку ласкавий, чи не причулося їй часом? Ще повірить здуру й виставить себе на сміх, що пізніше в сімох водах не обмиється? Але як же ж їй бути? Ану ж Курочка не жартує? Що робити, щоб він ще раз повторив сказане?

— Жартуйте собі здорові, Штефане, — ніби посміхається, а вся аж горить. — Такого ще не було, щоб газда сам приходив свою дочку за наймита сватати.

Сказала отаке, та чи добре зробила? Холодна роса виступила на чолі.

— Ти, мой, не вчи мене, бо я й сам знаю, що такого не бувало. А тепер, чуєш, Курочка покаже, що він може те дозволити собі, чого не бувало. Я роблю те, що хочу, бо я маю силу, бо я перший багач у селі, зрозуміла? Пий, небого, пий, свахо, бо тепер ми вже всі свої! Бачиш, дітей у мене вже більше не буде. Одна Доцька в мене, та й та плохого здоров'я. Ади, говорю правду, як воно є, ніц не затаюю. Але це нічо, мой, що в неї небагато здоров'я, зате в неї багато поля. І тому я хотів би, щоб вона мала того, кого любить. Можу я за свої гроші зробити своїй дитині таку приємність чи не можу? А кому це не рехт[49] то хай поцілує Курочку в те місце, звідки ноги виростають. Гага! Мені поля не треба! Мені треба газди до поля, а не поля! А твій Дмитро мені до вподоби. Файний хлопець, потульний[50], акуратний. Хто мені має наказувати, кого в приймаки брати? Кого хочу, того й візьму!.. А ти чого мовчиш? Роззявила рот і мовчиш? А до мене — не хочеш ближче? Ануко ходи сюди, най придивлюся до тебе! Та ти ще й не така стара будеш, як виглядаєш! Скільки тобі буде? На покрову сорок вісім? Га-га! Але ти таки направду ніби боїшся мене… Скажи, скажи, нарешті, й своє слово на те, що тут чула. Ти ж, як не є, мама якась своєму парубкові.

Її слово? Ільчисі й досі здається, що це не про неї мова, а ніби хтось розповідає їй свій сон, бо такого чуда в житті не буває. Треба й собі щось сказати, хоч від його слів і горілки шумить у голові, як у млині.

— Та то, Штефане, не корову на ярмарку купувати.

— Ти хочеш тим сказати, що твій Дмитро може не захотіти моєї Доцьки? Його право. Як з нашим невлад, то й ми з своїм назад, гей той казав.

Куди назад? Не питає словами, а чіпляється за його рукав Ільчиха, мало що притомна з страху. Куди назад? Таке багатство, таке щастя її дитині — і назад?

— Свате Штефанику, — белькоче, заглядаючи дуці у вічі, — якщо не так сказала, як треба, то будьте вибачні до темної баби. Влад нам з вами, пане Курочко, влад.

— А то уважай, бо я вже собі подумав, — смикає він облізлими бровами, — що я з таким товаром місця на ярмарку не застою, ха-ха-ха… Я знаю, можеш мені про це не говорити, що твій Дмитро засватав дівку в того драба Мартинчука. Це йому можна, аякже! А ти подумай, з ким тобі краще бути у фамілії: чи з родом Курочків, чи Мартинчуків? По Новім році, може, від когось вже чула, приступаю до будови парового млина на Вишнянці. Я ніц більше не кажу, але я хотів би, щоб тим млином орудував уже мій зять. А ти зваж і подумай.

А як же ж тут думати, коли в голові так шумить? А може, не треба було стільки пити, бідна голівонько? А то випила, не закусила, горілка вдарила їй у голову, перемішала все геть-чисто в тій голові, і тепер здається Ільчисі все навиворіт. Страх перед Штефаном змінився на велику прихильність до нього, боязкість поступилась сміливості, якої Ільчиха не знала ніколи і за молодих років.

Перше сиділа на краю ослінчика, ближче до дверей, дальше від Курочки, а тепер пересіла на лаву під образи, плече до плеча з своїм майбутнім сватом.

Він обіймає її за плечі, а вона не дуже-то й сторониться. Не чужі вони тепер, а свати, рахувати. Спершу оте сватання видалося їй казкою, а тепер Ільчиха вже бачить себе за весільним столом, на самому покуті, бо ж вона, так сказати, неабихто, а сваха самого Штефана Курочки.

— П'яна, свате, така п'яна, що п'яна, — хилиться Ільчиха то в один, то в другий бік, а все попадає головою Курочці на плече. Та хоч і п'яна, але думка одним боком працює тверезо. — А чого це ви, свате, угляділи собі якраз мого сина? Чому якраз мій Дмитро припав до вподоби, га?

— Дурна ти, свахо, як мій чобіт! Та тому, що служив у мене, то я пізнав його і вподобав собі. Та й Доцька моя взялася за ним.

Горілка робить своє. Ільчиха каже, що по-тверезому ніколи не сказала б:

— Та Доцька ваша не за одним бралася.

Може, по-тверезому і Курочка інакше сприйняв би ці слова, але тепер під впливом горілки він може багато дечого простити своїй п'яній свасі.

— Мой, а ти не бралася за хлопами, як була молода? Та я тебе не раз сам пощипував у танці. Забулась, небого? А твій Дмитро… я ж тобі казав, що я маю за потульного, файного парубка. А крім того, ніхто в селі, ну, може, крім самого пана і його жондци, не знається