Ірен Віталіївна Роздобудько - Дві хвилини правди

- Ти - маленька кицька, яка нічого не знає про світ. Крім того, що в ньому носять червоні спідниці, котрі вийшли з моди сто років тому. Ти хочеш дізнатися про нього щось більше, бо тебе не влаштовує бути кицькою в корчмі, і нічого не тримає тебе там, крім, можливо, якого-небудь механізатора, що хотів із тобою одружитися, бо ти - справжня знахідка і для розумника, і для дурня.

Він помовчав, думаючи, щоб він ще міг сказати в ситуації такого ефемерного співрозмовника.

- Якщо ти тут, то, певно, тебе не влаштовує ані перше, ані друге… - продовжував він. - Я б хотів дізнатися докладніше. Але… Чорт забирай! Мене гальмують твої очі і твоя дурнувата посмішка. Ну, вибач, не дурнувата… Знаєш, чому я весь час хочу ображати тебе? Гадаєш, я просто напився?

Йому стало прикро, що вона спить, не чує, що він - сам, і завжди буде сам у світі, затопленому повінню.

- Так, я напився… А кажу тобі різну гидоту, тому що розучився говорити хороше. Зрештою, яка різниця між добрим і поганим, якщо ти все одно не чуєш ні того, ні того? Зі мною так завжди: хочеш сказати одне, а виходить щось інше. Якби я міг, я б сказав, що… коли я тебе побачив на тому людському смітнику - це було, мов… мов заштрик голкою… Захотів з тобою говорити… Але зрадів, що ти не можеш мене чути. Що б я тобі сказав? Щось дуже важливе. Чомусь коли тебе не чують - хочеться говорити правду… Так от. Я б розповів тобі, як мене вішали у дитинстві. Так, так. Мені було шість, я був наймолодшим у дворі і мене вирішили повісити - таким був вирок «суду», в який ми грали. Часом, діти бавляться в небезпечні ігри. Мене повели за будинок. Хтось приніс мотузку. Її перекинули через гілку, на кінці зробили зашморг і надягли мені на шию. Всі тримали свічки і були серйозні. А я обісцявся. І заплакав. Всі зареготали. А я - точно пам’ятаю! - подумав тоді, що краще б мене повісили! Бачиш, часом краще бути повішеним ніж обісцяним! Але потім, коли… ну, майже нещодавно… я зрозумів, що і те, і те - речі, що трапляються водночас. Виходу немає, мала. Виходу немає…

Він ще щось бурмотів, тричі здіймав руку, аби опустити на її плечі чи хоча б просто пройтись пальцями по волоссю - і тричі опускав, розуміючи, що цього робити не варто.

На четвертий раз рука просто впала на копицю і він нарешті пірнув у сон, у сріблясто-чорну амальгаму ночі, випірнувши з того боку, де чорний тунель закінчувався нереально яскравим світлом того дня, коли під своїми ногами він побачив шматки понівечених людських тіл.

А за годину десь далеко вже заспівали півні…

Прокинувся - мов скотився з гори. Дірявий дах пронизували голки світла, пахло сіном і чувся шурхіт вітру іззовні; таке враження, ніби він - впійманий у дерев’яну коробочку коник.

Дан огледівся - поруч нікого не було, лише зібгана ковдра і вм’ятина на накрохмаленій подушці. Знизу долинали голоси.

Дан пару разів перевернувся на сіні, припав очима до круглого незаскленого віконця, побачив сад.

Під деревом, за чорним від багатьох дощів столом сиділи загублені вчора супутники: Єва й Іван. Цікаво, а як вони знали, куди треба йти? Хоча, з іншого боку, не дивно: Дан понюхав повітря і відчув запах кави. В ту ж мить до столика підійшла Мія, тримаючи в руках два кухлики, за нею йшла якась стара жінка (певно, та, що й привела їх сюди вчора, подумав Дан) теж з двома кухликами в руках.

Дан поглянув на зібгану подушку і ковдру - чи дійсно поруч із ним хтось спав цієї ночі? - і почав спускатися з горища до всієї компанії.

- Нарешті, соня! - зааплодувала йому Єва. - Я так і знала чим тебе можна виманити!

Вона вказала очима на четвертий кухлик з кавою. Дан пробурмотів привітання, поправив одяг, якось пригладив волосся і сів навпроти знущальних і хитрих очей. Вони промовляли: «Ну і як? Все вийшло?!» - «Відчепись!» - відповів він на цей погляд.

- Ось цукор! - сказала бабця. - Пийте свою каву. А снідати будете на весіллі.

- О, Господи! - посміхнулася Єва. - Це навряд. Нам треба їхати. Я вже домовилась: зараз нам принесуть каністру з бензином - і в дорогу!

- Яка, діточки, дорога? Навіть не думайте! - стурбувалася стара. - Поснідаєте, відпочинете, потім буде обід - вас ніхто так звідси не випустить! У нас зазвичай гуляють три дні… І каністру вам не принесуть. Ви з ким домовлялися? - звернулася вона до Єви.

- Вранці зустріла хлопця… Здається, Василем звуть, - відповіла та. - Пообіцяв принести.

- Василь? Чорнявий такий? - чомусь зраділа бабуся. - Та він з раннього ранку у Петровича - похмеляється. Це точно.

- Може бути… - кивнув засмученій Єві Іван.

- Добре, побачимо. Зрештою, я дотягну до першої ліпшої заправки, - зітхнула Єва, гріючи руки об кухлик. - Давайте поп’ємо каву, а потім вирішимо, що далі…

Бабця присіла на край довгої лави, підперла щоки кулаками, спостерігаючи за гостями. В повітрі пахло роздавленими й засушеними сливами, що рясно встеляли землю. І взагалі в саду пахло так, ніби вони сиділи в кошику з фруктами: аромат кави, слив, яблук, айви, груш і морелів - все перетворилося на однорідну духмяну масу, яку вони жадібно втягували ніздрями, поволі хмеліючи, забуваючи про час, про дорогу, обов’язки, і про те, що вони погано знають одне одного.

- Ну от… - говорила бабця, продовжуючи нескінченну історію свого життя від самого початку. - Дід мій, фельдшер, носив білі щиблєти та ще й грав на скрипці. Грали вони вчотирьох. Ванька-косоокий на баяні, Петро - той, котрий потім повернувся з війни без ноги, бив у бубон, а наймолодший Стьопка - на чомусь, що в зубах затискається, ну і дід мій, тоді ще нежонатий. Дід мав вибір великий, бо дуже красивий був та ще й білі щиблєти… Одного разу запросили їх грати на весіллі у панночки. До палацу. Давно туди ніхто не ходив - боялися. Але весілля - то велике свято - зібралися ані слова нікому не сказавши і пішли на всю ніч. Йти треба було лугом, понад озером,