Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

полягли в бою з навахами! Сьогодні вночі усі ви загинули б, коли б моя мати не явилася мені уві сні й відвернула мене від жадання помсти, вдихнула в мене велике бажання миру.

Почувши, що неподалік засів великий загін тева, жінки у хогані зчинили лемент, злякались і воїни, котрі спочатку не захотіли й слухати про мир. Дядько підійшов до мене й мовив:

— Я пишаюся тобою, небоже! Віднині не буде ворожнечі між нами і твоїми тева. Я перекажу твої слова іншим вождям нашого племені, й вони укладуть із вами мир. Твоя правда: нам не слід ворогувати між собою, коли в нас є спільний ворог — іспанці, які утискують усіх індіанців. А зараз веди мене в табір своїх воїнів. Я хочу з ними поговорити.

Прибувши до табору, ми посідали коло багаття, і мій дядько до світанку гомонів із нашим старим шаманом. Я був їхнім тлумачем. Насітіма й Кутова схвально кивали. Дядько обіцяв через п’ятнадцять днів привести в Поквоге вождів навахів і там укласти мир із тева. Потім дядько повернувся до свого табору, а наш загін супроводжував його. Цілий день ми веселилися разом із навахами, а вранці наступного дня загін вирушив додому. Навахи дали нам коней, і половина загону їхала верхи.

Сідало сонце, коли ми через чотири дні під’їхали в Поквоге. Жителі пуебло вибігли нам назустріч. Вони здивувалися спочатку, що ми повернулися без скальпів, але невимовно зраділи, коли ми повідомили, що найбільші наші вороги хочуть укласти з нами мир!

Чоромана взяла мене за руку й повела на Південний майдан, до будинку своєї матері. Другий поверх уже було завершено, і Чоромана сказала мені, що в домі є все необхідне для нашого спільного життя. Ми піднялися драбиною на дах. У дверях Чоромана зупинилась і сказала:

— Зараз я можу сказати тобі: зайди, мій муже!

…Чимало літ минуло відтоді, та й досі я пам’ятаю той щасливий день нашої юності! Тепер ми обоє старі, дуже старі, але щасливі, як і колись.

Призначеного дня приїхали навахи — мій дядько та інші вожді, а також прості воїни, жінки і діти. Вони подарували нам багато ковдр і пригнали табуни коней. Тут, у південній ківі, було укладено мирний договір: навахи і тева не порушують його донині.

Коли старий Касик Літа перейшов до милого потойбіччя, члени Патуабу призначили мене на його місце… Друже мій, чуєш? Нас кличе Чоромана! Я певний, що вона почастує нас яєчнею і кукурудзяними коржиками.

Ловець орлів

Ця історія не вигадана.

Я записав її з уст індіанця Старе Сонце.

Дж. В.Ш.

Розділ перший

Було це давно, дуже давно, в дні моєї юності. Якось перед заходом сонця, в місяць Нової Трави, табором проходив Самотній Чоловік. Він ніс на собі велетенського орла.

Самотній Чоловік був високого зросту. Коли він йшов, за спиною у нього погойдувалися розкинуті крила орла, над головою їжився широкий білоперий хвіст, а голова птаха метлялася аж біля колін.

Скромно опустивши очі, він минав вігвам за вігвамом, а чоловіки й жінки, проводжаючи його поглядом, голосно вигукували:

— Сонце любить Самотнього Чоловіка, ловця орлів! Сонце дало йому велику силу!

Ми з бабусею сиділи під нашим бідним вігвамом. Коли Самотній Чоловік порівнявся з нами, бабуся також вигукнула:

— О Сонце, будь прихильним до ловця твоїх священних птахів із голубого піднебесся! Пошли йому довге і щасливе життя!

Ловець усміхнувся їй лагідно і відповів:

— Дякую тобі, старша сестро, за твою молитву!

О, як ми зраділи, почувши його відповідь! Адже ловець орлів не родич нам, з іншого клану, та назвав бабусю своєю сестрою. В таборі ми жили найбідніше.

Я бачив, як він зайшов до свого гарного вігвама. На білому шкіряному покрові чорною фарбою було намальовано чотири великі бізони, а під ними — чорні ворони.

Обернувшись до бабусі, я сказав:

— Я хочу стати, я стану, як і він, ловцем орлів!

— Ну, що ж… Може, ти й станеш ловцем орлів, коли доростеш до його років… якщо добиватимешся ласки Сонця і воно вділить тобі, як уділило Самотньому Чоловікові, трішечки своєї великої сили.

— О, я не можу так довго чекати, — вигукнув я. — Ловцем орлів я хочу стати зараз, поки молодий.

— Не мели дурниць! — суворо мовила бабуся. — Ти добре знаєш, що юнаки і підлітки навіть не мріють про таке. Це ризиковано. Тільки жерці Сонця, та й ті далеко не всі, стають ловцями орлів.

Сонце сіло за високу гору, на вершині якої ще лежав сніг. О, як хотілося мені, як давньому предкові — Пошрамованому Обличчю, знайти дорогу до далекого острова, де живе Сонце! Я попросив би в Сонця могутнього талісмана, який допоміг би мені навчитися ловити орлів. Десятки, сотні орлів!

Повіяло прохолодою. Ми зайшли до вігвама. Моя мама пекла на жару бізоняче м’ясо.

Ще два роки тому ми були багаті. Мій тато дуже старався, і ми мали вдосталь м’яса, шкур і хутра. Коней у нас було понад півсотні. Одного дня тато пішов на війну проти ассінібойнів. Він очолив загін із семи воїнів, і жоден не повернувся додому. Ми довго оплакували тата, часто згадували його. Невдовзі ми втратили наш табун — його украв серед ночі ворожий загін.

Коли не стало батька, я мусив годувати сім’ю, а мені йшла тоді тільки шістнадцята зима.

Багато хто з воїнів нашого племені хотів одружитися з моєю мамою і доглядати нас трьох, але мама відмовила всім. Вона казала, що ніколи не забуде свого чоловіка, який чекає на неї в країні Піщаних Пагорбів.

Та знайшлися добрі люди і пожаліли нас. Вони дали нам коней, щоправда, стареньких, спрацьованих шкап, але ще здатних перевезти наш вігвам і майно, коли табір знімався з місця. Я стеріг на пасовищі чужі табуни, за це мені платили м’ясом, а часом шкурами бізонів, лосів або оленів.

У місяць Нової Трави я зустрів своє вісімнадцяте літо, і тепер сам добував для сім’ї м’ясо та шкури.

Мав я доброго лука і гострі стріли в сагайдаку. Друзі щоразу дозволяли мені осідлати одного з прудконогих скакунів, і я в гурті мисливців переслідував стада бізонів.

Деколи мені щастило вбити оленя або лося. Моя мама вичиняла шкури і шила нам із них одяг. Ми мали що їсти і що вдягнути, але мені хотілось більшого: хотілося мати власних прудконогих коней, гарний вігвам, рушниці, пастки