О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

— А де дзвінок? — озираючись навсібіч, запитав Мак-Гайр.

— Дзвінок? А навіщо?

— Дзвонити, коли щось знадобиться. Я ж не можу… Слухайте, ви! — закричав він зненацька, охоплений безсилою люттю. — Я не просив вас тягнути мене сюди! Я не клянчив у вас грошей! Я не намагався розчулити вас — ви самі до мене причепилися! Я хворий! Я не можу рухатися! А тут за п'ятдесят миль довкола ні коридорного, ні коктейлю! О, чорт! Як же я встряв! — І Мак-Гайр повалився на ліжко й судорожно розревівся.

І Рейдлер підійшов до дверей і покликав слугу. Стрункий червонощокий мексиканець двадцяти років швидко зайшов до кімнати. Рейдлер заговорив із ним іспанською.

— Іларіо, пригадую, я обіцяв тобі під осінь місце vaquero[119] в таборі Сан-Карлос?

— Si, senor[120], така милість була з вашого боку.

— Отож слухай. Цей senorito[121] — мій друг. Він дуже хворий. Будеш йому прислуговувати. Будь при ньому постійно, виконуй усі його розпорядження. Тут потрібна турбота, Іларіо, й терплячість. А коли він видужає чи… а коли він видужає, я зроблю тебе не vaquero, a mayordomo[122] на ранчо де ля П'єдрас. Esta bueno[123]?

— Si, si, mil gracias, senor![124] — Іларіо на знак подяки хотів було стати на одне коліно, але Рейдлер жартома штовхнув його ногою, пробубонівши:

— Ну, ну, без балетних номерів…

Хвилин за десять по тому Іларіо, вийшовши з кімнати Мак-Гайра, постав перед Рейдлером.

— Маленький senor, — заявив він, — шле вам уклін (Рейдлер відніс цей вступ на рахунок люб'язності Іларіо) і просить передати, що йому потрібен колотий лід, гаряча ванна, грінки, одна порція джину з зельтерською, закрити вікна, покликати перукаря, одна пачка цигарок, газета «Нью-Йорк геральд» і відправити телеграму.

Рейдлер дістав зі своєї аптечної шухлядки пляшку віскі.

— Ось, віднеси йому, — сказав він.

Так на ранчо Соліто встановився режим терору. Перші тижні Мак-Гайр хвастався на всі боки і страшенно задавався перед ковбоями, які з'їжджалися із найвіддаленіших пасовищ, щоб подивитися на останній набуток Рейдлера, Мак-Гайр був для них зовсім новим явищем. Він розповідав їм різноманітні тонкощі боксерського мистецтва, хизуючись хитромудрими прийомами захисту й нападу. Він розкривав перед їхніми здивованими поглядами приховане життя, професійних спортсменів. Вони безмежно вражалися його мові, пересипаній жаргонними слівцями, і щиро тішилися нею. Його жести, дивні пози, відверта зухвалість його мови й принципів заворожували їх. Він був для них істотою з іншого світу.

Хоч як це не дивно, але той новий світ, до якого він сам потрапив, ніби не існував для нього. Він був затятим егоїстом зі світу цегли й вапна. Йому здавалося, що доля закинула його кудись у порожній простір, де він не знайшов нічого, окрім кількох слухачів, які були готові перейматися його хвастливими спогадами. Ні безмежні простори залитих сонцем прерій, ні величава тиша зоряних ночей не зачепили його душі. Усі найяскравіші барви Аврори[125] не здатні були відірвати його від сторінок спортивного журналу. Прожити на дармовинку — було його девізом, тютюн на Тридцять сьомій — вершиною його прагнень.

За два місяці він почав скаржитися, що здоров'я його погіршилося. З цієї миті він став лихом, чумою, жахом ранчо Соліто. Ніби якийсь злий гном чи капризна жінка, сидів він у своєму кутку, хникаючи, скавулячи, звинувачуючи й проклинаючи. Усі його скарги були на один лад: його проти волі закинули в цю геєну вогненну[126], де він гибіє через відсутність догляду і комфорту. Проте всупереч його відчайдушним крикам, що йому ніби щодень стає дедалі гірше, на вигляд він жодним чином не змінився. Все той самий диявольський вогник горів у чорних намистинах його очей, голос його звучав так само різко, худюще обличчя — кістки, обтягнуті шкірою, — досягши межі худості, вже не могло схуднути ще більше. Лихоманковий рум'янець, що рожевів вечорами на його випнутих щелепах, наводив на думку, що термометр міг би, вочевидь, зафіксувати хворобливий стан, а прослуховування — встановити, що Мак-Гайр дихає тільки однією легенею, але зовні він не змінився ані на йоту.

Іларіо незмінно прислуговував йому. Обіцяне підвищення в чині, як видно, було для хлопця великою принадою, бо гіркіше гіркого стало його існування при Мак-Гайрові. За розпорядженням хворого всі вікна в кімнаті було наглухо зачинено, фіранки спущено й усілякий доступ свіжого повітря зупинено. Так Мак-Гайр позбавляв себе єдиної надії на спасіння. У кімнаті не можна було продихнути від їдкого тютюнового диму. Хто б не завітав до Мак-Гайра, він змушений був сидіти, задихаючись від диму, й слухати, як цей бісів син відчайдушно хвастає своєю скандальною кар'єрою.

Але найдивнішими були стосунки, які виникли між Мак-Гайром і господарем дому. Хворий зневажливо ставився до свого благодійника, як примхливе, зманіжене дитя зневажає занадто доброго батька. Коли Рейдлер бувало від'їжджав із дому, на Мак-Гайра нападала хандра й він замикався в смутному мовчанні. Але як тільки Рейдлер переступав поріг, Мак-Гайр накидався на нього з найїдкішими, найболючішими докорами. Поведінка Рейдлера стосовно свого підопічного була так само незрозумілою. Рейдлер, здавалося, й сам повірив усім тим страшним звинуваченням, які йому закидав Мак-Гайр, і почував себе жорстоким гнобителем і тираном. Він, очевидно, вважав себе цілком відповідальним за стан здоров'я свого гостя і з покаянним виглядом терпляче й сумирно вислуховував усі його нападки.

Якось Рейдлер сказав Мак-Гайру:

— Спробуй більше бувати на повітрі, синку. Бери мою таратайку й катайся хоч щодня. А ні — то поживи з тиждень-два із хлопцями на вигоні. Я б тебе там добре влаштував. На свіжому повітрі та до землі поближче — це б швидко поставило тебе на ноги. Я знав був одного хлопця з Філадельфії — ще гірше хворів, ніж ти, а як трапилося йому заблукати на Гваделупі й два тижні проценти на овечому пасовищі та поспати на голій землі, так одразу почав одужувати. Повітря й земля — цілюща штука. Або покатайся верхи. У мене є смирна конячина…

— Що я вам зробив? — вискнув Мак-Гайр. — Невже я вам замилював очі? Примушував привозити мене сюди? Прохав цього? Тепер — іди собі на вигін! Ви уже б штриконули ножем, чого його кота за хвоста тягти! Скакай верхи! А я ноги ледве волочу! Оце так! П'ятирічна дитина надає мені стусанів — я й від них не зможу ухилитися. І все це ваше прокляте ранчо — це воно мене доконало. Тут нічого їсти, нічого подивитися, ні з ким поговорити, крім орди