Таня Малярчук - Забуття

мені допоможете? — просив він Чикаленка. — Я не знаюся на пресовому праві. Не знайомий ні з одним адвокатом.

— Облиште, — відповів той, — тільки зайві втрати нервів і грошей. Скільки таких брехонь було надруковано про мене. Чиїм тільки агентом я не був.

Але Липинський не вважав для себе можливим поступитися.

— Звинувачення в хапчивості не годиться залишати без відповіді. Це незмивна пляма на репутації, як ви не розумієте.

Чикаленко розумів. Він допоміг Липинському з пошуками адвокатів і кілька разів за кошт редакції посилав до Варшави кореспондентів, які б висвітлювали хід судового процесу. Однак сам у справу вникав мало.

— Нещасним у приватному житті, — сказав він якось Липинському, — громадські справи більше не видаються такими важливими.

Цей кремезний, з модною цапиною борідкою чоловік-ураган, завжди енергійний і готовий сперечатися до останньої краплі крові, тепер увесь змарнів і зачах, замовк, постарів. Його повні п’ятдесят проступили на обличчі важкою чорною тінню.

— Якщо я якось можу вам порадити, Євгене Харлампійовичу…

— Ніхто не може мені порадити. Але зізнаюся вам чесно, любий В’ячеславе, що за останні кілька років я тричі був на самому волоску від самоубійства.

Липинський тоді не на жарт перелякався. Від видавця «Ради» можна було чекати чого завгодно: вибуху, скандалу, шквалу пристрастей, але аж ніяк не спроб вкоротити собі віку. Чикаленкові просто не пасувало страждати мовчки. Увесь світ мусив дізнатися про його біду і страждати разом з ним. І невдовзі світ таки про все дізнався.

Вже через який місяць, власне, перед візитом царя, Київ зі смаком обсосолював подробиці подружньої трагедії хрещеного батька України. З’ясувалося, що Євген Харлампійович уже віддавна був закоханий у дівчину, молодшу за себе на двадцять п’ять років, але приховував почуття аж до моменту, коли дізнався, що дівчина теж до нього небайдужа. Тоді вже ніщо не могло його спинити. Мов роз’ятрений бик, Чикаленко з головою кинувся у вир нових почуттів, але ситуацію у стократ погіршували родинні зв’язки з обраницею: вона доводилася його дружині небогою. На полюбовне розлучення сподіватися було годі. Ображена жінка провела Чикаленка всіма колами пекельного громадського осудження. Перше, що вона зробила, дізнавшись про зраду, — викликала з-за кордону старшого сина і влаштувала принизливе сімейне судилище. Всі п’ятеро молодих Чикаленків стали на бік матері й розірвали з батьком будь-які зносини. Найближчі друзі теж не були в захваті від того, що сталося, і виховними бесідами пробували повернути бунтівника в сім’ю. Ці спроби, звичайно ж, не мали жодного успіху. Чикаленко повторював, що свій шлюб вважає давно закінченим, оскільки з дружиною вже багато років фізично не жив, а заради застарілих моральних принципів жертвувати особистим щастям не збирається.

Скандал закінчився ще більшим скандалом: залишивши будинок родині, Чикаленко перебрався з коханою на нове помешкання. Кожен їхній спільний вихід у світ відтепер перетворювався на трагедію. Коли якось у театрі донька Чикаленка вкотре демонстративно не подала руки і відвернулася, у Юлії Михайлівни (так звали нову обраницю) пішла горлом кров. Лише через рік пара змогла узаконити свій шлюб.

«Київський» рік Липинського теж добігав кінця.

Казимира наполягала їхати народжувати до Кракова, В’ячеслав особливо не заперечував. За час, проведений тут, він відчув, як поволі втрачає колишній ентузіазм. Тепер він так само ходив просторими київськими алеями, постійно озираючись, переховував важливу кореспонденцію у знайомих, а в нагрудній книжечці старався не згадувати жодних прізвищ. Страх і безумство потроху захоплювали його світлий раціональний розум, і втеча була одним із способів порятунку.

Перед від’їздом Липинський зайшов до редакції попрощатись. Чикаленко якраз мудрував, де б узяти додаткових 10 тисяч рублів, щоб збиткова газета могла виходити наступного року.

— Як «Рада» помре, — грозився Чикаленко вголос, — то й я сам зникну з українських горизонтів! Поміняю одну букву в прізвищі і стану румуном Чикалеско, бо стидно бути частиною такого гнилого народу. Виїду геть із цього азійського царства!

Раніше від повного банкрутства газету завжди рятувало чисте провидіння і чиясь несподівана щедрість. Сам Чикаленко вже витратив на національне відродження близько ста тисяч власних рублів. Він любив повторювати, що мало бути патріотом до глибини душі, треба бути патріотом до глибини кишені. У цій справі, щоправда, як і Липинський у своїй, він рідко знаходив спільників. Колеги пропонували шефові намащувати у літні місяці газету клеєм: як засіб від мух меркантильні земляки купуватимуть її охочіше.

У редакції саме зайшов спір навколо політичного курсу «Ради». Липинський висловив уголос своє невдоволення відсутністю чіткої і відкритої незалежницької лінії, яка, на його думку, є єдино правильною в умовах сучасної політичної боротьби.

— Не культурна автономія, а тільки власна держава може дати українцям те, чого вони хочуть, — сказав він, очевидно, трохи необережно, бо Чикаленко спалахнув:

— Спустіться на землю, добродію! Про яку державу ви говорите, якщо єдину щоденну українську газету в Росії передплачують на всі міліони пару сотень людей! Село неграмотне, місто московське. Нема кому газети читати, а ви кажете — держава! З ким її будувати? Русини, хохли і малороси ще не поставали українцями. Не вилюдніли.

— Не вилюдніли, кажете? А як же ви? А як же я? Невже ми не люде?

— Такі польські вовки, як ви, Вацлаве, — Чикаленко спеціально обрав польську форму його імені, щоб глибше вколоти, — коли настане скрута, неодмінно завиють по-своєму.

— Це ганебна брехня! — Липинського немов ошпарили. — Своїм дотеперішнім життям я, здається, ніколи не давав приводу для подібних прогнозів.

Він довго не міг забути цих Чикаленкових слів, які, мов ніж у спину від найближчого друга, зринали в пам’яті завжди, коли Липинський почувався слабким. На додачу фінансові труднощі остаточно зіпсували стосунки з батьком, який не хотів платити за синові численні видавничі проекти. Єдину надію Клара і Казімєж Ліпінські покладали на народження дитини: зазвичай така вагома подія приводить до тями найзапекліших дурисвітів. Стаючи батьками, вони покидають порожні мрії і беруться до чогось, що забезпечить їхнім нащадкам безбідне зростання.

Казимира народжувала у краківській клініці для породіль. Вважаючи домашні пологи злісним пережитком минулого, вона твердо наполягла на лікарському супроводі. Модерні переконання врешті врятували їй життя, бо пологи несподівано пройшли з ускладненнями і лікарі опівночі мусили поспіхом робити операцпо. Липинський увесь час сидів у темному коридорі і молився. Йому першому вручили замурзане кров’ю немовля: Казимира ще майже добу потому пролежала без свідомості.

Дівчинка на руках Липинського трималася тихо, немов пташеня, яке з огляду на власну безпеку мусило добре все зважити, перш ніж цвікнути. Її такі ж великі і чорні, як у батька, очі зачаїлися, ледь привідкриті, ніби вижидали, як Липинський себе поведе: як ворог чи