Ульф Старк - Диваки і зануди

з дзеркала — фантастична краля, яких повно в маминих щотижневих журналах.

Потім я ще мусила заспокоювати маму та Інґве. Вони від хвилювання місця не могли нагріти, коли я не прийшла додому ночувати. І захвилювалися ще більше, коли я розповіла їм, що ночувала в занедбаній шопі разом із хлопцем на ім’я Ісак.

Усе це забрало чимало часу.

Коли я заїхала на шкільне подвір’я, петляючи між ненажерливими качками, і прилаштовувала велосипед переднім колесом на стояку, всі вже давно були в класі.

Тихо, обережно я відчинила двері.

Плиска нічого не помітила. Вона стояла спиною до дверей.

Біля дошки була Анна. У лівій руці вона тримала банку з-під яблучного пюре чи брусничного варення, де копошилися паличники. На чорній дошці великими друкованими літерами було написано «ПАЛИЧНИК». Виходить, я з’явилася в той момент, як вона розповідала про своїх улюблених хатніх комашок!

Анна й далі говорила своїм писклявим голосом. Їй було дуже незручно в одній руці тримати важку банку, а другою гортати шпаргалки, де вона собі занотувала, що треба казати. Анна нічого не помічала.

Я не знала, що мені робити. Може, просто піти й мовчки сісти на своє (цебто Симонове) місце? Чи кашлянути, щоб Плиска обернулася? Чи просто почекати, поки хто-небудь змусить вчительку звернути на мене увагу? Мені важко було щось вирішити.

Я глянула на Ісака. Він повів бровою, даючи мені знати, що впізнав. Усі решта були спантеличені.

— Деякі паличники, — читала Анна далі зі своїх шпаргалок, — або, як їх ще називають, примарові чи листотіли, можуть бути великі завдовжки. Хоч мої набагато менші. Деякі схожі на сухі бадилинки, деякі — на переламані палиці, а їхні довгі лапи нагадують тоненькі гілочки. Маскування захищає їх від комахоїдних тварин. Для надійнішого захисту в багатьох із них є залози, що виділяють гірку рідину…

Очевидно, істоти в банці теж вдавали із себе не тих, ким були насправді!

Я помітила, як у Плиски затремтіла спина, коли вона уявила, що ті павутиноподібні паличники можуть будь-якої миті забризкати все довкола гіркою смердючою рідиною.

Я стиха кашлянула.

Плиска обернулася і зацікавлено обвела мене поглядом.

— Що таке? — спитала вона.

— Це я, — відповіла я. — Всього-на-всього я.

Вона вп’яла в мене очі, ніби я була тим паличником, якого тяжко розгледіти поміж гілля і стовбурів дерев. І тут її очі за скельцями окулярів зблиснули. Вона мене впізнала!

— Симон! — зойкнула вчителька.

— Так, — відповіла я. — Точніше, Симона.

— Що? — скрикнула вона.

— Симона, — повторила я. — Я не хлопець. Я дівчина.

Плиска, здається, аж розгубилася. Її обличчя поволі-поволі почервоніло. Ніхто в класі не знав, що й думати. Усі якось невпевнено всміхалися. Напевно, вважали це якоюсь новою витівкою, провокацією чи жартом.

— Мабуть, досить, — сказала вона, мовби хотіла поставити на цьому крапку. — Годі жартувати. Зрозуміло?

Очевидно, їй усе це набридло.

— А я не жартую, — сказала я. — Мені шкода, але це правда.

— Зараз же йди додому, перевдягнись у свій звичайний одяг і змий зі свого лиця всю ту машкару! Я вже стомилася від твоїх безкінечних витівок. Чуєш, Симоне?

Вона зблідла ще більше, обличчя стало хворобливо-жовте, а голос зірвався.

— Симоно, — поправила я.

Анна вийняла з банки свого паличника й посадила його собі на долоню. Той помаленьку подибав по рукаву її сукні.

— Розказувати далі? — спитала Анна.

— Ні! — крикнула Плиска.

Анна не звикла, щоб на неї кричали. Вона здригнулася так, що її улюблений паличник не втримався на лапках і, пролетівши трохи в повітрі, де висіла напруга різних почуттів, опустився Мурашці на лікоть. Мурашка до цього навряд чи була готова. Вона так само, як і всі, з роззявленим ротом стежила за тим, що відбувалося між Плискою і мною. Звичайно, Мурашка здригнулась, як і Анна, а тоді закричала, і поки вона кричала, паличник пролетів над партами й сів Плисці на хитромудру зачіску.

Плиска навіть не скрикнула. Їй мовби відібрало мову. Паличник, що сидів у неї на голові, звісивши тоненькі лапки з кучми кіс, був схожий на вельми оригінальну приколку. Певна річ, він будь-якої миті міг випустити зі своїх захисних залоз смердючу рідину. Плисці здавалося, що то був не паличник, а скорпіон.

Моя мама боялася навіть павуків. А от я ні перед якими комахами не мала страху. Я підійшла до Плиски й обережно вийняла з її зачіски паличника. Тоді засунула його в банку, яку Анна поставила на вчительському столі.

— Мені дуже жаль, — сказала я Плисці. — Зі мною завжди щось стається, правда ж? Я в цьому не винна. Просто так виходить, розумієте? Всупереч моїй волі. А тепер я піду. Хоч насправді я дівчина.

Плиска була настільки вражена, що я підійшла й погладила її по щоці.

— Не гнівайтеся на мене, — додала я. — Усе буде гаразд, ось побачите.

Я відчувала себе дорослою, яка втішає дитину.

— Можу підтвердити, що вона дівчина, — раптом голосно сказав Ісак.

Усі обернулися на нього. Він одразу ж почервонів, як буряк, наче бовкнув щось непристойне.

— Дівчина! — обурено скрикнула Катті. — Виходить, я закохалася в дівчину?

І тут уже навіть Плиска всміхнулася.

— До побачення, — сказала вона, коли я рушила до дверей.

Я була така стомлена, що мало не звалилася додолу, як їхала жорствяною стежкою до будинку. Все перед очима ніби розпливалося. Давалася взнаки майже безсонна ніч. Здавалось, ніби я не спала щонайменше тиждень. Але тепер усе буде спокійніше. Тепер я буду слухняною тихою дівчинкою, якої ніхто не помічатиме і якій усі дадуть спокій. Єдине, що її відрізнятиме від інших, то це її незвичне ім’я Симона. Я сидітиму крячкою на уроках і правильно відповідатиму на більшість запитань, і вже ніхто й ніколи більше не назве мене брехухою, зіпакою і нечупарою. Куріння крадькома і та бісова гоп-компанія з повітки канули в небуття. Іноді я, може, ходитиму з Ісаком у кіно на який-небудь «Танець-спалах», потемки стискатиму його руку й відчуватиму його прохолодні губи.

Овва, нічого такого не буде!

— Ґрррррррррр! — долинуло раптом десь із-під моїх ніг. Я спіткнулася об щось велике й кошлате, що розляглося на ґанку, і ледве не впала. На мене кинулася закудлана, смердюча, зателепана брудом звірюка і так уперлася в мої груди своїми сильними лаписьками, що повалила на квітник, де гули джмелі. А там заходилася тицятися смердотною мордою мені в обличчя і злизувати з мене своїм шорстким, як мачула, язиком усю мою машкару, а потім відвернулася задом і хвисьнула мені по вуху коростявим хвостом.

— Кільрой! — заверещала я. — Невже це ти, мурзатий волоцюго? По яких таких