Ганна Хома - Львів. Смаколики. Різдво

скучила за вами», про «у нас усе гаразд». А сама гарячково шукала собі пристановище, з жахом усвідомлюючи, що не може спати в рідній домівці. Нескінченні безсонні ночі доводили до божевілля, вона виходила до сніданку з чорними колами під очима, а батьки вважали, що це туга за чоловіком зробила її дратівливою та сумною.

Вона тікала з батьківського дому від співчутливих поглядів, від дрібної опіки, від неможливості сказати правду, від вимушеної брехні, від безсонних ночей… А що їй залишалося робити? Рік тому батьки мали рацію.

Рік тому вона була самовпевнена і відверта, коли на кухні вранці почала розмову-пояснення, чому переїжджатиме до «бойфренда» і чому це правильне рішення, що треба перевірити почуття, притертися характерами, вирішити побутові проблеми.

Батько не дав договорити і перервав її оптимістичний монолог:

— І кому першому це спало на думку? Впевнений, що не тобі!

Дідусь захлинувся кавою й натужно кашляв, а мати, сердито кинувши на неї погляд і не допивши кави, зайнялася мигдалем — нервово обдирала лушпиння.

А батько вів далі:

— Це твій Арсен гарно вигадав, але у тебе своя голова має бути на плечах! Яке ще таке вільне кохання? Захотіло — прилетіло, захотіло — далі полетіло? Це так в опері, у Кармен, а в житті трохи по-іншому відбувається, без романтизму. Тату, ви чули? Наша Мира хоче жити цивільним шлюбом! І на весілля витрачатися не треба, і з розлученням без проблем. Ти, доню, сама подумай, чи кохає тебе Арсен, якщо таку ганьбу пропонує?

— Хіба ви котики чи собачки — без вінчання жити? — Дідусь прокашлявся і вступив у розмову зі старечим єхидством. — Якщо в Арсена твого житлові проблеми, нехай до нас у прийми йде, місця вистачить. Допанькались! — сердито кинув батькам. — А я попереджав: ваше вільне виховання ще боком вийде. Треба спочатку мозок у голову вкласти, а потім уже волю дитині давати. Тепер маєте, що маєте! Богу ще дякуйте, що до чоловіка йде, а не до подружки, голови немає, та хоч сексуальна орієнтація традиційна. Це ваше вільне виховання далеко завести може! — розгорнув перед собою газету, наче крапку поставив.

Батько, наче не почувши цього гнівного монологу, звернувся до матері:

— Ганно, ти чуєш? Мира вже така доросла, що тепер сама все вирішує. Дякую, що хоч попередила. Ти, донечко, запам’ятай: цивільний шлюб не для жінки. Він для чоловіка. Для будь-якої жінки він — пастка, зашморг на шию, невпевненість у майбутньому, запланований програш.

Батько говорив спокійно, тільки червоні плями зрадливо з’явилися на обличчі та майже непомітно тремтіла в руці філіжанка з кавою.

Загримів міксер, мати почала дрібнити мигдаль.

Потім запанувала тиша. Мовчки пили каву. Потім мати похапцем, наче поспішала кудись, позбирала сніданковий посуд, поскидала в мийку. Одна тарілка впала на кахельну підлогу і дзвінко розбилася, розлетілася маленькими сколками. Батько наче прокинувся:

— Згоден, не всі йдуть до церкви. Шлюб — крок відповідальний. Тут без відступу має бути. Але ж до рагсу прогулятися можна? Арсен пропонує несерйозні стосунки, а ти погоджуєшся, помилку робиш. Приводь його до нас на Різдво, я з ним по-чоловічому поговорю, може, до нього й дійде хоч трохи, якщо дійсно кохає тебе, Миро.

— Ми з Арсеном їдемо до Праги, з його друзями, вже і квитки купили, і місця у готелі забронювали. — Мира наче виправдовувалася. Підняла голову — побачила потемніле обличчя матері, яка швидко перемішувала мигдалеву муку з цукровою пудрою. І хвиля провини піднялася в її душі, але при згадці про Арсена стихла.

Вона слухала і не чула батьків, і теоретично в чомусь вони мали рацію, до тої межі, яка не стосувалася коханого Арсена, адже її особисте сонце не мало на собі плям, не могло бути негідником і зрадником. Мира була щиро впевнена, що її красень — саме та кам’яна стіна, за якою мріє сховатися будь-яка нормальна жінка, забувши свої недолугі феміністичні принципи. Такий, як Арсен, не буде на тебе тиснути вічним незадоволенням, капризами, криками й іншим арсеналом зброї неврастеніка з незліченною кількістю комплексів «царя природи».

Про що говорилося далі, вона вже не пам’ятала, деякі слова, які вимовлялися батьковим спокійним голосом, набували майже нецензурного зафарбування, і зупинили цей неприємний потік болісної ріки лише слова матері:

— Господи, хіба це марципани? Це ж отрута буде! Хіба з таким настроєм їх готують?

Ця важка розмова була рік тому… У всьому, що відбулося потім, винна сама… Це вона майже не спілкувалася з батьками, телефонувала раз на три дні й доповідала, що здорова, спочатку дізнавшись, що з ними теж усе гаразд, особливо з дідом.

Спочатку Арсен був втіленням турботи, уваги, делікатності, обережності.

Вона переїхала до нього, наче повернулася в дитинство. Такий самий комин у великій залі, блискучий паркет дорогої деревини на підлозі, височенні стелі. Навіть вид зі спальні був схожим — гострі шпилі костелів, червоні черепичні дахи.

Мира так і не зуміла полюбити помешкання — фешенебельний двохповерховий особняк у передмісті Львова, яким батько пишався, наче символом життєвого успіху. Вона ненавиділа новий будинок за все: за незвичні візерунки на нових вікнах, за помпезні кришталеві люстри, за білі балюстради на терасі. Це через нього батько продав стару дідову квартиру в старому австрійському будинкові — як дід погодився на такий нерівноцінний обмін? І вона мусила залишити друзів, свій найвеселіший у школі клас і звикати до всього нелюбого й нового. До школи вона тепер їхала декілька зупинок у маршрутці, а не йшла по бруківці, слухаючи свої радісні кроки.

Мира пам’ятала, як Арсен вперше привів її до себе. Він нещодавно придбав квартиру і радів, як неофіт радіє світлу, вперше відчутому у глибинах душі. Починався найщасливіший час їхнього кохання. Вона підняла штори — і засміялася: таким рідним, не забутим, був вид з вікна. Коханий стояв поруч, він іще не знав, що могло її так втішити в кавалєрському барлогу, але засміявся так само, обняв її та почав цілувати лоба, очі, щоки, шию, поцілунки ставали дедалі відвертішими, вона і зараз пам’ятала ніжність його губ, ніжність і пристрасть людини, яка кохає…

Мира отямилась від спогадів і почала шукати ключа від квартири.

А радісне свято Різдва наближалося, і все місто раділо і дихало цім очікуванням, і обличчя перехожих виглядали світлішими й добрішими, а передсвяткові клопоти такими бажаними. А вранці телефонував тато і запросив їх з Арсеном до себе, іще й додав: «Надіюсь, цього року ви вже не поїдете до Праги?», — а їй знову не вистачило сміливості розповісти про свою самотність.