Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Я задихалася від власного серця, яке стукало в грудях так, ніби хотіло вирватися назовні. Його пальці ще гарячими слідами горіли на моєму плечі, але я зробила крок назад. Один, другий… 
— Не можу… — прошепотіла я так тихо, що сама ледь почула свій голос. 
Його очі звузилися, і в темряві паркінгу вони здавалися ще холоднішими, ще небезпечнішими. Він дивився на мене, як хижак, якому вистачить одного руху, щоб знову мене притиснути. 
— Що не можеш? — його голос був майже ніжним, але я знала — це тільки маска. Під цією ніжністю ховалася криця. 
— Бути... однією з них, — слова застрягли в горлі, і я ледь вимовила їх. 
Він зробив крок вперед, а я — назад. Моя спина вперлася в холодний бетон. Ніби сама будівля тримала мене в пастці разом із ним. 
— Однією з кого, Карино? — він нахилився так близько, що я відчула його дихання на своїй шкірі. 
Його пальці повільно зняли пасмо волосся з мого обличчя. Рух був майже дбайливим, але мене від нього кидало в жар. 
— Черговою коханкою, — видихнула я. 
В його очах промайнув спалах — ледь помітний, але такий же небезпечний, як вогонь, що ось-ось охопить усе довкола. 
— Думаєш, я шукаю коханок? 
— Думаю, ти шукаєш іграшки. 
Його пальці ковзнули вниз по моїй руці — повільно, майже пестливо, і мені довелося стиснути кулаки, щоб не видати, як сильно це на мене діяло. 
 ___

Я йшла швидко, майже бігла, не озираючись. Кроки гучно відлунювали між бетонними стінами паркінгу, і здавалося, що це він переслідує мене, хоча я знала — Арсен залишився стояти там, у тіні. 

Повітря було густим, спертим. Вологим. Я намагалася вирівняти дихання, але воно все одно виривалося уривчасто, ніби я тільки що вибралася з-під води. 
Поруч хтось клацнув сигналізацією. На секунду я подумала, що це він. Що він йде за мною, щоб знову притиснути до холодної стіни. Щоб змусити мене тремтіти під його пальцями. 
Але ні. 
Це була Тетяна Савчук. 
Вона сіла в своє новеньке авто, ніби зовсім не помічала мене. Але я знала — вона бачила. Вона все бачила. Її тонкі губи ледь помітно сіпнулися, ніби вона щось обдумувала. 
Їй не треба було нічого казати. Її презирливий погляд сказав усе. 
Чергове м'ясо... 

Я відчула, як до горла підкотився клубок. Ненависть до себе запекла десь глибоко під ребрами. Вона вважала мене слабкою. І мала рацію. 
Я змусила себе йти далі, виструнчившись, ніби її погляд міг прошити мене наскрізь. 
Вже на виході я почула, як за моєю спиною тихо рушила її машина. Вона виїхала на світло, залишивши мене одну в цій задушливій темряві. 
Я вийшла на вулицю, і вітер різонув холодом по гарячій шкірі. 
Все тіло ще тремтіло. 
Що я роблю? 
Що він зі мною робить? 
Я не знала, скільки стояла просто неба, поки не відчула, як дощ дрібно б'є по моєму обличчю. 
Хотілося плакати, але сліз не було. 
Хотілося закричати, але горло стискалося так, ніби мені хтось стиснув його зсередини. 
В голові билися дві думки — як обличчя у дзеркалі, що дивляться одне на одного нескінченно: я повинна тримати дистанцію. Він небезпечний. Він такий чоловік, що переступає через жінок, як через розбиті бокали на вечірках. Тихо. Байдуже. Не озираючись. І я це знала. Відчувала ще з першого дня. 
— Дурна... — прошепотіла сама собі. 

Мої руки стиснулися в кулаки. Я не могла дозволити йому цього зробити. Не могла дозволити собі стати тією, на кого дивляться з жалем або презирством. Я відчувала, як щось в мені закипає. Щось темне, чого я ще не знала в собі. Я могла піти в понеділок. Просто забрати речі, написати заяву і закінчити це все, поки не зайшла занадто далеко.  Але думка про це викликала тільки порожнечу.  
Я вже знала, що не піду.  
Я ненавиділа його за це.  
І ще більше — ненавиділа себе.  

__________

Вдома я довго стояла під душем, намагаючись змити з себе його дотики.  
Гаряча вода обпалювала шкіру, але я все одно відчувала його пальці на своїх зап'ястях, на шиї. Перед очима весь час спливали його очі — холодні, як сталеві леза.  
І голос, слова, які кинув мені у спину:  
"Тікай, Карино. Але ти все одно повернешся."  
Я заснула лише під ранок. Мені снилося, що він знову стискає мої зап'ястя в темряві. Що нахиляється до мене і шепоче прямо в губи: "Я зламаю тебе. І тобі це сподобається." Я прокинулася в холодному поту. Затиснула долонями рот, щоб не закричати.  
Щось уже почало проростати всередині мене.  
Щось, що я боялася навіть називати.  

________

Вже в понеділок я вийшла з офісу, відчуваючи, як на плечах тягарем лежить напружений день. У вихідних не робила нічого, крім перегляду серіалів і поглинанням швидкої їжі. Осінній вечір обіймав місто сірою вуаллю, з мокрими від дощу тротуарами й холодним повітрям. Я поспішала, стискаючи сумку в пальцях, ніби вона могла мене захистити. Хотілося якнайшвидше розчинитися серед людей, злитися з натовпом.  
— Карино.  — цей голос низький, впевнений, що виривав мене з реальності в його гру.  
Я зробила вигляд, що не чую. Прискорила крок, але за мить сильна рука стиснула лікоть. Арсен потягнув мене до свого автомобіля.  
— Сідай.  
— Я не поїду... — прошепотіла я. Стало якось страшно.  
Він не слухав. Його пальці мертво впилися в мою руку. Від нього пахло дорогими парфумами і чимось небезпечним — як гроза, що нависла над обрієм. Серце калатало.  
— Сідай, — повторив він тихо, майже ласкаво, але в голосі бриніло щось таке, від чого стигла кров. Я почула, як клацнули дверцята автомобіля.  
— Будь ласка, не треба... — я зробила останню спробу вирватися, але його рука сильніше стиснула зап'ясток.  
— Ти надто багато думаєш, Каріно.  
Я опинилася всередині машини. Двері захлопнулись із глухим звуком. Він сів поруч, завів двигун. В автомобілі запах шкіри змішувався з його ароматом. Я притиснулася до дверей, ніби могла крізь них вислизнути.  
— Куди ми їдемо? — голос зрадницьки затремтів.  
— Далеко від усіх.  
Асфальт ковзав під колесами. За вікнами залишалися тьмяні вогні міста. Тишу порушувало тільки рівне гурчання мотора. Арсен мовчав, але я відчувала, як його погляд краєм ока тримає мене, як хижак стежить за здобиччю.  
У горлі пересохло.  
— Навіщо це все? — я наважилася порушити тишу.  
Він усміхнувся кутиком губ, але очі залишалися холодними.  
— Ти сама знаєш.  
Мені стало нестерпно жарко, хоча повітря було холодним. Моя долоня тремтіла на колінах. Я не хотіла цього розуміти. Не хотіла бачити, як я поступово провалююся в ту прірву, яку він для мене викопав.  
— Я не хочу грати в ці ігри... — голос зірвався на шепіт.  
— Це не гра, Карино.  
Він різко повернув кермо, і я відкинулась назад. Вулиці стали незнайомими — старі будинки, розбиті ліхтарі, вогні залишились десь далеко позаду. Я справді злякалася.  
— Зупини машину.  
Він не відповів.  
— Арсене, я сказала зупини!  
Тільки тоді він подивився на мене. Його погляд пронизав мене наскрізь, як ножем. У його очах було щось, що змушувало серце калатати швидше — щось темне, небезпечне.  
— Пізно, — прошепотів він.