Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

А віз наче був рішуче налаштований на те, аби залишатися у затишку смарагдової печери, бо навіть на найкращі мої зусилля відповідав тільки скрипом старих балок. По скронях почав струменіти піт. Шанс вибратися починав танути, і тоді щось змінилося.

Наче на одну коротку мить мої руки стали сильніші вдвічі, а то й втричі. Віз так залетів на платформу, що аж підстрибнув одиноким заднім колесом й ледь не перевернувся.

Я ж кинулася слідом за ним – вхопилася за край платформи, що вже була на рівні моєї голови і почала підійматися все стрімкіше і стрімкіше, а тоді підтяглася без жодних зусиль – а раніше ж це мені ніколи не давалося! Та й тіло, у яке я потрапила, ніколи раніше не знало фізкультури… 

Втім, не встигла я замислитися над цією дивиною, як сила, яка невідомо звідки взялася у м’язах, зникла. Я впала на камінь, знесилена, і підняла руки до лиця. Вони все ще були грубі, але тепер ще й потріскані від морозу й спроб затягнути віз. А ще вони трусилися так сильно, що мені довелося стиснути їх на колінах, аби хоч трохи зупинити це тремтіння. 

А потім я зиркнула вниз – на підлогу зали, що віддалялася з тепер незвичайною швидкістю. Вона була сіра й нічим не примітна – окрім зеленої плями мого зимового плаща, що купою лишився лежати на ньому. 

Я вилаялася, але тягтися за ним було запізно – платформа вже майже вилетіла на поверхню. 

А поверхня виявилася… вершиною пагорба, з якого я могла оглянути не тільки весь Зимовий замок, але й місто, що розкинулося за кілька миль від нього. Дорога вниз була заметена снігом, а я з возом без колеса і в одній тонкій сукні стояла перед кам’янистим спуском, що тягнувся вдалину і губився десь за голими деревами нескінченного палацового парку. 

❅ ━━━━━━ ♨♨♨ ━━━━━━ ❅

Я тягнула воза вже з годину і заледве відчувала усі чотири кінцівки. Дерев’яну ручку я не відпускала тільки через те, що не була впевнена у своїй здатності в принципі розігнути руки. 

Спершу я намагалася зберегти позитивний настрій і навіть трохи наспівувала дорогою.  Але після того, як впала та прокотилася кучугурами снігу на добрі двадцять метрів вниз і тільки дивом нічого собі не зламала, мій дух почав давати тріщину. 

Від того, аби сісти серед снігу і просто почати плакати зупиняло тільки розуміння, що від цього стане тільки гірше. А мені подобалося вважати себе людиною практичною, і в цьому конкретному випадку сльози не допомагали взагалі. 

Тож я йшла, але відчувала, що з кожним кроком ноги стають все неповороткішими, а розум наче туманиться від холоду. 

В якусь мить я перечепилася. 

Хтось крикнув – і це точно була не я, бо в цю мить губи від морозу вже посиніли, і я не могла б видати жодного звуку. 

А тоді мене підхопили – сильні руки у рукавицях та присипаному снігом плащі. Я заледве розліпила очі і втупилася поглядом у лорда Елмора і його стурбовані очі. 

– Візок… – прохрипіла я так тихо, що йому довелося схилитися до мого лиця, аби хоч щось розчути. – Забери візок і переклади продукти в шафу…