Щепан Твардох - Морфій

через автоклуб, навіть у газеті було, автомобілі в нас просто люксові, елегантні, але рейд і без того був гарний, ми з собою мали бриджі та кашкети, а панянки навіть шкіряні шапки, пілотки, ще й авіаційні окуляри, Геля мала авіаційні окуляри, і головне, що їхали з опущеним дахом, шосе номер вісім, але до Румунії не в’їжджали, хоч попервах був такий план, поїхати до Хотина, але не поїхали, подивилися тільки фортецю Святої Трійці, а потім, на зворотній, відвідини полку в Теребовлі, Тернопіль, Львів, Томашув, гарним шосе до Любліна, і Варшава.

Але коли то було, коли?

Три тижні тому у Варшаві поїхав із Рудницьким до генералів, котрі радилися, як краще буде здати столицю, та компонували собі в голові гарні речення для біографій в енциклопедіях та біографічних словниках, так само й той останній літак привіз накази, накази аж із Румунії від Ридза, потім знову до полку, на Рурську, поміж настовбурченими гребенями пілоток і поміж поглядами навідників і стовпами рефлекторів, у нас якась звичайна стрілянина, і тоді з’являється думка, щоб закопати якусь зброю, підказую: в назаретянок. Так гарно, ніби в романі: зброя в монастирі. Закопати. Щоправда, там є ще школа, а це вже не настільки схоже на роман, бо чи ж годиться ризикувати життям учениць?

Але якось таки зупиняються на назаретянках. Ксик, малий, вусатий Ксик ні про що й чути не хоче, як то, зброю закопати, та він зі зброєю помре, не закопає, але з рештою таки домовляємося, Рудницькому ні слова, бо нащо.

Знаходимо скриню, дуже добру, бляшану, ми її запаяємо, потім довга дискусія — що всередину? Чи для війни, чи для партизанки, чи для конспірації? Зрештою, перелаявшись, як росіяни на базарі, постановили, що карабінів не даємо, бо місця шкода, всередину йдуть три еркаеми, трохи різних пістолетів, хто що мав, пару вісів, кілька парабелумів, мій зокрема, з довгим стволом, якийсь іспанський пістолет[39] і великий тринадцятизарядний браунінг, але так добирали, щоби там були тільки дев’ятки, бо тільки дев’яток мали ще кілька коробок, Бєлєцький впирався, щоби докласти туди кілька дамських, шісток і сімок, таких, що в кишені поміщаються, бо такі дуже потрібні в конспіраційній роботі, так йому казали старі бійці з POW[40], то ми й доклали ще кілька дамських, переважно астри і якісь вальтери, але амуніції до них мало, разом, може, один набір шісток і сімок. Окрім того, гранати. Хотіли заховати ще один протитанковий карабін, новесенький, нам його дали щойно при мобілізації, але до скрині він не вмістився, тому ми постановили закопати його побіч, зосібна, складно, довго він так не простоїть, але, може, хоч трохи, законсервували його шміром, непромокний брезент, шнур, шмір, знову брезент, може, й постоїть.

Принаймні мали чим зайнятися. Кілька уланів взялися допомагати, урочисто заприсяглися тримати таємницю, скриню запаяли, присягнули, очевидно, ніхто не довіряв, тому вибирали тих, котрі й так поверталися до Теребовлі, за совєцький кордон, до сімей. Джипом завезли до назаретянок на Черняковській та й пішли домовлятися з сестричками. Звісно, сестрички хвилюються, щось трохи навіть побивались, але то про людське око, як такі гарні улани просять, галантні, офіцери, іменем Речі Посполитої, як же так Речі Посполитій відмовити, у сестричок тремтять коліна, як і в кожної польки від вигляду офіцера уланів, аякже, то й не відмовляють, копаємо в їхньому городі яму, скриню вниз, закопуємо, зараз ніч, стоїмо над тією ямою, ніби щось хочемо в ній поховати, якийсь труп, стоїмо в зелених мундирах, звиваються нашивки на шиях, пояски, пояси, портупеї, кобури, тубуси[41], ботфорти, остроги, конфедератки і залупи, усе так, ніби знову нам випадало якесь повстання, якийсь бунт, а ми, польські офіцери, закопуємо зброю на майбутнє.

Може, так воно й було, може, той двадцять один рік Польщі був, власне, таким тривалим бунтом, тоді ми говоримо про це меланхолійно, смутно, Ксика з нами немає, тому він не глушить нас зухвалими криками, і тоді почуваюся, почувався поляком, був поляком, потім переносять наш полк на Пія XI, потім капітуляція, шаленство Ксика, котрий хоче взяти ескадрон і загинути, героїчно наскочити на ворожі позиції. А може, й не хоче, тільки дізнався, що так випадає, щоб офіцер хотів. Рудницький йому перечить, Ксик шарпає комір мундира, ніби мав його порвати, чухає вуса, ротмістр Хохол каже, що також не складе зброї, що буде з охочими збройно пробиватися до Румунії, на південь, а Рудницький потім каже мені йти додому, перевдягтися в цивільні лахи — так він каже про мої костюми: лахи! — і нагадує тільки: Віллеманне, я вас відпускаю не на те, щоб ви перестали бути вояком, відпускаю вас, щоб ви й далі могли бути вояком, воювати на іншому фронті. Ваші вміння, пане Віллеманн, тепер будуть на вагу золота, ви не можете гнити в обозі, та і я, зрештою, не маю такого наміру. Але ви, пане, з вашою німецькою, з вашим із ворогом знайомством, ви маєте далі воювати для Польщі. Як накажете, пане полковнику. Потиск рук дуже чоловічий.

І, може, тоді я так думав, тоді справді був поляком, у битві мене пройняла польськість, у брудному мундирі з зірочками підпоручника, по одній на кожному еполеті, думав, що піду додому і далі воюватиму.

Варшава важко дихає, у спалених, розбомблених закладах Варшавської Ректифікації до електростанцій засипають купи вугілля, земля підноситься й опадає в ритм дихання Варшави, Віслою Варшава підмиває зболений сором.

Звідки, нащо постійно такі порівняння? Що з тобою діється, Константи? Хотіла б обійняти тебе, хотіла б тулити тебе, як мама, цілувати твоє русяве волосся, як мама ніколи не цілувала, але не маю для того рук і не маю вуст, можу тільки йти за тобою.

Вулицею Доброю, моєю доброю вулицею сунуть людські воші, велосипеди й одна розладнана бричка з товстим візником. Немає трамвая, що зазвичай їздив Доброю, немає мого опелька, ніби ніколи й не було, і що робити? А Варшава велика, пішки не всюди вийде піти.

— Куди шановного пана везти?

Щось на кшталт рикші. Велосипед, спереду два колеса і достоту товарний багажник, виглядає вельми незручно і дуже небезпечно, хистко, але м’язи чоловіка, котрий на сидінні, якось виперли цю машинерію аж сюди.

На сідлі велосипеда сидить худий водій у бриджах, брудних підколінках, велосипедному шоломі.

— На Черняковську до назаретянок, — командую, ніби сідаю до таксі, вилажу на багажник, якось уже сідаю, підтягую коліна під бороду і сиджу, як жид на возі, а не як джентльмен у подорожі. Але