Артур Хейлі - Готель

Герцогиня ждала. Та що на тому кінці дроту теж мовчали, вона нарешті різко спитала:

— Чого вам треба?

— Приватна розмова. З вами й вашим чоловіком; — Сказано це було так само неквапно, спокійно й твердо.

— Якщо йдеться про якісь готельні справи, ви обрали не той шлях. Ми звикли мати діло тільки з містером Трентом.

— Зверніться до нього, і ви шкодуватимете все життя.

Так настирливо й зухвало могла поводитися лише вельми певна себе людина. Герцогиня завагалася й відчула, що руки в неї тремтять. Нарешті вона спромоглася сказати:

— Ми не можемо прийняти вас зараз.

— То коли? — І знову мовчання й важке сопіння.

Герцогиня зрозуміла, що цей чоловік знає, як здобути психологічну перевагу над співрозмовником.

— Можливо, десь пізніше, — відповіла вона.

— Я буду у вас рівно за годину. — Це була не пропозиція, а категорична заява.

— Але ми ще…

Не дослухавши її заперечень, чоловік урвав розмову — в трубці клацнуло.

— Хто це дзвонив? Чого їм треба? — схилився над нею герцог. Його одутле обличчя зблідло ще більше.

Герцогиня на мить заплющила очі. їй раптом страшенно захотілося скинути з себе тягар відповідальності, цей постійний обов’язок зважувати й вирішувати за них обох. Та вона знала, що це неможливо. Коли вдача в тебе сильніша, ніж у всіх, хто тебе оточує, про таке годі й мріяти. її власні родичі, люди, яким не бракує волі й рішучості, завжди прислухалися до її слів, приставали на ЇЇ раду. Навіть Джофрі, розумний, хитрий і впертий Джофрі, врешті-решт корився ЇЇ волі… Хвилева слабкість минула, вона розплющила очі.

— Це був начальник готельної охорони. Він наполягає на зустрічі з нами й буде тут за годину.

— Отже, він знає! Господи! Він знає!

— Очевидно, він щось пронюхав. Тільки що саме — не сказав.

Герцог Крой донський несподівано випростався, задер підборіддя, розправив плечі. Пальці його стислися в кулаки, губи стулилися в тверду лінію. Знову, так само як минулого вечора, це була цілковита, хамелеонівська метаморфоза.

— Гадаю, що й тепер було б краще, якби я пішов до поліції, — сказав він спокійно. — Якби я пішов до поліції й признався…

— Ні! Нізащо! Ні в якому разі! — Очі дружини спалахнули. — Зрозумій одну річ. Тобі вже нема рятунку — хоч би що ти зараз зробив.

— Вони помовчали, потім герцогиня похмуро мовила: — Ми не робитимемо нічого. Ми діждемося цього чоловіка й з’ясуємо, що йому відомо і чого він хоче.

9

— Навіщо ж носа хнюпити, вихід завжди знайдеться!

Почувши ці слова, Крістіна Френсіс, яка сиділа за столом у приймальні хазяїна готелю і, насупившись, читала листа, підвела голову й побачила в прочинених дверях веселе обличчя Пітера Макдермота. Всміхнувшись, вона показала очима на лист:

— Ще один удар долі. Та коли їх багато, хіба той один щось важить?

— Непогано сказано. — Пітер увійшов до кімнати.

Крістіна окинула його поглядом.

— Як на людину, що майже не спала, у вас на диво бадьорий вигляд.

Він усміхнувся.

— Це після ранкової наради з вашим босом. З ним побалакаєш — і наче холодний душ прийняв. Він уже тут?

Вона похитала головою, потім кивнула на лист, який читала.

— Коли він прийде, це послання його не порадує.

— Таємниця?

— Та ні. Ви, по-моєму, були тут, коли це сталося.

Пітер сів у шкіряне крісло перед її письмовим столом.

— Пригадуєте, — сказала Крістіна, — з місяць тому із вікна готелю на голову якомусь перехожому на Карондель-стріт упала пляшка. Він був тяжко поранений.

Пітер кивнув.

— Дика історія. Кинув пляшку, без сумніву, хтось із наших мешканців, але знайти його ми не змогли.

— А що ви можете сказати про потерпілого?

— Наскільки пам’ятаю, такий собі чемний чоловічок. Я потім навідався до нього в лікарню, і оплату лікарняного рахунку ми взяли на себе. Наші адвокати, однак, написали при цьому листа, що це, мовляв, жест доброї волі, а не визнання нашої провини.

— Цей жест не справив на нього враження. Він подав на нас позов — вимагає компенсацію в десять тисяч доларів за психічний шок, фізичні ушкодження і втрату заробітку, що сталися, мовляв, через нашу недбалість.

— Він не одержить ані цента; — впевнено сказав Пітер. — Може це й несправедливо, але шансів у нього немає.

— Звідки ви знаєте?

— Таких позовів закладалося вже хтозна-скільки, і наші адвокати в суді можуть послатися на безліч прецедентів.

— І цього досить, щоб судова ухвала була на нашу користь?

— Так. В усякому разі, протягом останніх років усі аналогічні судові справи завершувалися однаково. Можу навести класичний приклад з готелем «Вільям Пенн» у Піттсбурзі. Хтось із мешканців викинув у вікно пляшку, яка пробила верх автомобіля й поранила водія Він подав позов.

— І програв?

— Атож. Програвши справу в суді нижчої інстанції, він апелював до Верховного суду штату Пенсільванія. І там йому теж відмовили.

— Чому?

— Суд ухвалив, що готель — будь-який готель — не відповідає за вчинки своїх мешканців. Тут можливий тільки один виняток — коли якась офіційна особа — скажімо, готельний адміністратор, — знаючи наперед, що готується якесь неподобство, не робить нічого, щоб йому запобігти. — Пітер наморщив лоба, пригадуючи. — Ще один такий випадок стався, коли не помиляюсь, у Канзас-сіті. Делегати якоїсь конференції придумали собі розвагу: наповнили водою кілька поліетиленових мішків з-під білизни й почали кидати їх з вікон своїх номерів на перехожих. Коли мішки лопалися, люди на тротуарі кидалися врозтіч: при цьому один перехожий попав під автомобіль і був скалічений. Він подав позов на готель, але справу програв. Словом, усі такі випадки закінчувалися однаково.

— Звідки вам усе це відомо? — здивовано спитала Крістіна.

— В Корнельському університеті серед інших дисциплін був і курс юриспруденції.

— По-моєму, це все-таки страшенно несправедливо.

— Несправедливо для потерпілого, але не для готелю. Певна річ, відповідати мусили б люди, що чинять такі неподобства. Але як ти їх знайдеш, коли на вулицю виходить стільки вікон! Як правило, цим хуліганам усе минає. Тим-то нашому бідоласі, — Пітер тицьнув пальцем у лист, який лежав на столі, — лишається єдине: знайти того типа, що поцілив його пляшкою. Інакше його справи кепські. Гадаю, що У. Т. всі ці закони добре відомі. Якщо, однак, йому потрібен буде перелік прецедентів, я зможу його дати — він у мене десь лежить.

— Авжеж, давайте. У. Т. зрадіє. Я пришпилю записку про це до листа. — Вона зазирнула Пітерові в очі. — А вам усе це подобається, правда? І робота в готелі, і все, що з нею пов’язане.

— Так, дуже, — відповів він