Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

6.2

 

***

Кінь здох – це все, що металось у голові. Гордовитий вельможа, який оплакував свого демона, був поза моїм розумінням, як і те, що він відкрито в цьому зізнався.

Нічка очікувалась довга. Ми застрягли посеред безлюдного тракту в погану погоду, і навіть ранок не вирішив би проблему.

– Я думав, він проживе ще кілька днів, – журився Ферн. – Напевно, перепрацював, коли ми поспішали до лікарні.

– Як ти міг ховати цю тварюку?! – не мовчала Ів. – Це той самий, так?!

– Бідна конячка, – чулося від Мели. – Їй би дожити свій вік в спокої… Ясна річ, коли потойбічна сутність помирає, вивільняються залишки її енергії… Все навколо дохне, простіше кажучи! Особливо якщо це «все» і так на ладан дихає! Добре напаскудив твій Герк, нічого не скажеш. Цікаво, він не встиг забратися подалі чи навмисне залишився у коні?

Наскільки я могла судити, нашої з Ведмедиком любові до демонів не поділяли ні сестри, ні інший демон.

– Його розсіяли, – кинув Артан, не піднімаючи очей.

– Хто? – заперечила чаклунка. – Навколо ні душі!

– Його господар, хто ж іще. – Баронський синок розкрив долоню і продемонстрував золотий перстень із тріснутим каменем. – Мій батько. Хіба незрозуміло?

– Зовсім незрозуміло, – викрикнув Ферн. – І запитайте, нарешті, звідки він знає про мене!

Я слухняно повторила питання, не сподіваючись почути чітке пояснення. Хоч нашій люб’язній компанії й не залишалося нічого іншого, крім як чесати язиками, і це налаштовувало на крихти злої відвертості, мене Артан знову ігнорував із воістину панською впертістю.

– Стіни на заїжджих дворах тонкі! – несподівано гаркнув він. – Тобі образливо, що тебе вважають вселенським злом у Тавенні? А мені, схоже, роль вашого особистого зла має подобатися? Занадто багато про себе думаєте, тіт… панянки! Ваші голови недостатньо цінні, щоб загладити злочин моєї родини!

– Про що ти, Арі? – м’яко звернулася до нього Ів. – Не хвилюйся. Це поганий день, будь-хто б засмутився. Звичайно, ніхто не вірить у ту казку про Барра і нібито вашого демона. Заспокойся, гаразд? Ти наш друг, і ми не збираємося дорікати тобі минулим.

– Говори за себе, – буркнула Мела. – Коли людині за тридцять, а вона поводиться безвідповідально, це не лікується. І я не збираюся забувати, що тебе ледь не задавило стіною, поки ти затуляла його несвідому тушу від вивільненого ним же демона!

«І що через це моє життя теж пішло шкереберть», – подумки продовжила я її тираду.

– Я не знав, що у нього наказ нападати на будь-кого, крім господаря, хто спробує його звільнити! – підскочило аристократичне непорозуміння. – Хіба я мало вибачався? Герк дбав про мене з дитинства, хоча батько й так використовував його без перепочинку! Її, – він боляче тицьнув пальцем у моє плече, – ти розумієш!

Чаклунка почервоніла? Я не вірила власним очам, але навіть тьмяне світло олійної лампи давало змогу помітити темні плями густого рум’янцю на її щоках! Ого, то до мене вона ставиться краще, ніж до баронського кодла? Я посмакувала цю думку і зрозуміла, в чому саме полягає підступ. Нарешті у нас із Мелою з’явилося щось спільне. Ми обидві ненавиділи пихатих чваньків зі шляхетних родин.

– Зачекайте. – Здається, Ів почала про дещо здогадуватися. – Арі, чому ти називаєш домовичка Таї демоном? Я знаю, ти не можеш бачити дрібну нечисть… Чи ти його бачиш?

– Навіть не чую, – відрізав Ведмедик. – Як і вона, – другий стусан був слабшим, – не чує… не чула Герка. Але…

Закінчити йому не дали.

– Я зустрічалася зі справжнім демоном лицем до лиця! Просто повір на слово, маленький пухнастий Ферн не має жодного стосунку до цих створінням!

– Але…

– Ти сумніваєшся в щирості моєї сестри? – холодно спитала чаклунка. – Не раджу цього робити, – її спокійний голос був неймовірно переконливим, я й сама ледь не повірила, що моя дрібнота лестить собі, називаючись демоном.

– Але…

Я непомітно штурхонула баронського синка, змусивши його зашипіти і замовкнути.

– І не намагайся оббрехати нашого малюка перед людьми! – я виділила тоном останні два слова. – Не наговорюй, зрозумів? Домовички – дуже ніжні істоти, легко ображаються… Зрозумів?! – Поштовх, не пом’якшений ковдрою, доніс мою думку швидше за балаканину. – І взагалі, Борсуки хрін знає де, а ти намагаєшся довести, нібито твого демона розвіяв твій же батько? Маячня!

– Не маячня, – тихо промовила Мела. – Господар може зробити це на будь-якій відстані. Герк напевно очікував такої долі.

– Тому що ховався у коні, а не біля мене, як я вважав? – сумно уточнив Артан. – Гадаєш, моя присутність у Борсуках було настільки обтяжливою? Ха-ха…

Вона заперечливо хитнула головою.

– Ні. Небезпечним було саме існування демона. Цього демона… Барон навряд чи знав, чим загрожує його знищення, і просто вирішив зробити тебе вільним.

– Але чому зараз? Думаєш, чистильник поспішав до нас? Він не встиг би туди дістатися, правда?!

Чаклунка промовчала. Ми всі знали, що встиг би. Ми навіть знали, коли він це зробив.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍