Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

— Так, — обережно погодився містер Даял. — Це твоя мета, Кертісе. Саме так, правильно.

Він відклав папірець назад на стіл. Кертіс знову його підхопив і вручив йому, з очікуванням усміхаючись.

— Так, дякую, Кертісе, — мовив містер Даял і вказав на порожній стілець. — Так, Кертісе? Можеш сісти. Я просто…

— Тай.

— Кертісе. Якщо ти не сядеш, я не зможу…

— Тай бій! — заверещав Кертіс. Він узявся вистрибувати, чим довів містера Даяла до переляку. — Тай бій! Тай бій! Тай бій!

Містер Даял — приголомшений — опустив погляд на зім’ятий листочок, що лежав у нього на долоні. Там не було слів, лише закарлючки, наче їх залишила мала дитина.

Кертіс ласкаво втупився в нього й вайлувато ступив уперед. Як на дауна, у нього були дуже довгі вії.

— Тай, — промовив він.

— Цікаво, яка мета була в Кертіса? — загадалася Гаррієт, коли вони з Гелі разом поверталися додому. Її туфлі з лакованої шкіри цокотіли по тротуару. Вночі падав дощ, тож вологий цемент усіювали пахучі жмути скошеної трави й потовчені пелюстки, зірвані вітром із чагарників.

— Ну, типу, — продовжила вона, — як думаєш, у Кертіса взагалі є якась мета?

— У мене мета була, щоб Кертіс містерові Даялу надавав ­тумаків.

Вони повернули на Джордж-стріт, де височіли пекани й амброві дерева, вкриті рясною темною зеленню, а в креповому мирті, зірчастому жасмині й рожевих флорибундових трояндах гулко дзижчали бджоли. Важкі п’янкі пахощі магнолій проймали, як сама спека, і вражали терпкістю, що аж боліла голова. Гаррієт нічого на це не сказала. Вона в глибоких роздумах цокотіла підборами далі, опустивши голову й тримаючи долоні за спиною.

Гелі, щоб хоч якось відновити розмову, по-компанійськи закинув голову й видав свій найкращий дельфінячий клекіт.

— Його звуть Фліпер, — єлейним голоском проспівав він. — Швидший ніж блискавка…30

Гаррієт легенько пирхнула на знак схвалення. Через клекітливий сміх і випин чола, наче в дельфіна, між собою вони кликали містера Даяла «Фліпером».

— А ти що написала? — запитав у неї Гелі. Він зняв піджак свого ненависного недільного костюма і вимахував ним у повітрі. — Це ти ту чорну мітку намалювала?

— Угу.

Гелі засяяв. Саме за ці загадкові й непередбачувані жести він і любив Гаррієт. Неможливо було зрозуміти, чому вона таке робить та й навіть чому вони круті, але вони були круті. Чорна мітка, звісно ж, засмутила містера Даяла, особливо після провалу з Кертісом. Він закліпав і схвилювався, коли хлопець позаду підніс угору порожній листок, де не було ані слова, лише маленька зловісна мітка в центрі.

— Хтось тут жартує, — рубонув він після моторошної мовчазної паузи й одразу ж перейшов до наступного учня, бо чорна мітка справді вселяла страх… чому? Це ж просто значок олівцем, але все одно, коли хлопець показав її класу, на одну дивну мить у кімнаті всі заніміли. І це була основна риса стилю Гаррієт: вона вміла нагна­ти страху, та так, що людина навіть не розуміла, чому перелякалася.

Гелі штурхнув її плечем.

— Знаєш, що було б смішно? Треба було написати «жопа». Ха! — Гелі завжди вигадував для людей якісь розіграші; проте самому йому бракувало сміливості їх влаштовувати. — Дрібнесенькими буквами, щоб він, ну типу, ледве прочитав.

— Чорна мітка є в «Острові скарбів», — пояснила Гаррієт. — Так пірати повідомляють, коли збираються когось убити, просто порожнім листочком із чорною точкою на ньому.

Повернувшись додому, Гаррієт пішла до себе в спальню й відкопала записник, який ховала під спідньою білизною в шухляді комода. Тоді лягла на інший бік двоспального ліжка Еллісон, де б її не було видно з дверей, хоча навряд чи хтось її потурбував би. Еллісон з мамою в церкві. Гаррієт мала б зустрітися з ними там, — разом з Еді й тітками, — але мама не помітить та й не перейматиметься тим, що її донька не прийшла.

Гаррієт недолюблювала містера Даяла, але попри це та вправа в недільній школі спонукала її до роздумів. Якби її отак ні з того ні з сього запитали, вона б не знала, які в неї цілі — на день, на літо, на решту життя — і це її турбувало, бо чомусь це запитання у неї в голові злилося й сплелося з нещодавньою огидою від мертвого кота в сараї.

Гаррієт любила влаштовувати собі складні фізичні перевірки (якось вона спробувала перевірити, скільки часу протягне на вісімнадцяти арахісових горішках на день, які становили сухпайок конфедератів наприкінці війни), але здебільшого вони зводилися до страждань без особливого сенсу. Єдина справжня мета, що спадала їй на думку, — і та була благенька — це здобути перше місце в бібліотечному Літньому конкурсі читання. Гаррієт брала в ньому участь щороку, відколи їй виповнилося шість, — і перемагала двічі — але тепер, коли постаршала й читала справжні романи, шансів вона не мала. Минулого року приз отримала довготелеса чорна дівчинка, яка двічі-тричі на день приходила з величезними горами дитячих книжок, на кшталт Доктора Сьюза31, Допитливого Джорджа32 й «Пропустіть каченят»33. Гаррієт стояла в черзі позаду неї зі своїми «Айвенго», Елджерноном Блеквудом34, «Мітами й легендами Японії» і скреготіла зубами. Навіть місіс Фосет, бібліотекарка, піднімала брови так, що було очевидно, що вона сама про це думає.

Гаррієт розгорнула записник. Його їй колись дав Гелі. То був простий нотатник на спіралі з малюнком пляжного баґі на обкладинці, хоч Гаррієт цим і не дуже переймалася. Але сам записник їй подобався, бо лінований папір у ньому був яскраво-помаранчевим. Гелі хотів вести його як зошит з географії на уроках містера Крисвелла два