Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

Коли Яків виїхав, на селі стало тихо. Селяни, приходячи до попівського будинку посидіти на ганку, говорили комітетчикам:

— Натворили ви ділов, товариші, як же будете відповідати?.. Ай, ай…

Комітетчики й самі розуміли, що «ай, ай» і на селі тихо тільки ззовні. Яків не повертався. Пройшла чутка про Олексія Красильникова, нібито він зібрав у повіті загін і перекинувся до отамана Григор’єва. А незабаром усе село заговорило про цього Григор’єва, який випустив універсал і пішов громити радянські міста. Знову стали ждати змін.

У сільраді Каті обіцяли дечим допомогти: полагодити печі, повставляти шибки. Катя сама вимила в школі підлоги й вікна, разставила покалічені парти. Вона була сумлінна жінка і вечорами сама у себе в хатині плакала, бо їй було соромно обманювати дітей. Чого вона могла навчити їх — без книжок, без зошитів? Які могла викладати правила, коли всю себе вважала неправильною… І от, вранці біля школи залунали веселі голоси хлопчиків і дівчаток. їй довелся зібрати все самовладання. Волосся вона гладенько зачесала і зав’язала тугим вузлом, руки чисто- вимила. Відчинила шкільні двері, усміхнулась і сказала маленьким хлопчикам і дівчаткам, що позадирали до неї кирпаті носики:

— Здрастуйте, діти…

— Здрастуйте, Катерино Дмитрівно… — закричали вони так чисто, дзвінко, весело, що у неї раптом стало молодо на серці. Вона розсадовила дітей по партах, сіла на кафедру, підняла вказівний палець і сказала:

— Діти, поки у нас немає книжок і зошитів і нема чим писати, я буду вам розказувати, а ви, якщо чогось не зрозумієте, то перепитуйте… Сьогодні ми почнемо з Рюрика, Синьоуса і Трувора.

Господарство у Каті було зовсім мізерне. З Олексієвого двору вона нічого не захотіла брати, та й тяжко їй було зустрічатися із змарнілою, похмурою Мотроною. В Катиній хатині лежав віник коло порога, на припічку — два череп’яні горшки та в сінях стара дерев’яна діжечка з водою. Втіхою був маленький садочок, обгороджений плотом, — дві черешні, яблуня, агрус. За плотом починалось поле.

Коли зацвіли вишні, Катя відчула, що їй наче сімнадцять років.

В садочку вона звичайно готувалась до уроків, читала французькі романи з бібліотеки цукрозаводчика і часто згадувала Париж в голубому серпанку минулих років. Тоді — в чотирнадцятому році — вона жила в передмісті Парижа, в напівмансардній квартирі з балконом, що звисав над тихою вузенькою вулицею, над дахом невеличкого будиночка, в якому колись жив Бальзак. Вікна його кабінету виходили не на вулицю, а в сади, що спускалися до Сени. В його часи тут була глушина. Коли з боку вулиці з’являлись кредитори, він нишком утікав від них через сади на Сену. Тепер сади належали якійсь багатій американці, і там вечорами, коли Катя виходила ка балкон, кричали павичі різкими весняними голосами, і Каті, що приїхала в Париж після розриву з чоловіком, — в журбі, в самотині, — здавалось, що життя вже скінчене.

Діти полюбили Катю, на уроках дуже уважно слухали її оповідання з російської історії, схожі на казки. Звичайно, задачі з арифметики, таблиця множення і диктанти були трудною справою для дітей і для самої Каті, але спільними зусиллями справлялись. На селі тепер до неї ставились набагато краще, — всі знали про те, як Олексій мало не вбив її. Жінки приносили хто молочка, хто яєчок, хто хліба. Що принесуть, те Катя і їла.

Сидячи під старою, оброслою мохом яблунею, Катя виправляла зошити. За низеньким, теж старим, плотом давно вже хлипав маленький хлопчик.

— Тьотя Катя, я більше не буду.

— Ні, Іван Гавриков, я на тебе сердита, і я з тобою два дні не розмовляю.

Іван Гавриков — з голубими невинними очима — був неймовірний пустун. На уроках він тягав дівчат за коси; коли йому за це дорікали, він ніби засинав і звалювався під парту, — не можна навіть описати всіх його пустощів.

— Ні, ні, Гавриков, я прекрасно бачу, що ти не каєшся, а прийшов сюди тільки тому, що тобі нічого робити…

— Їй-бо, присяй-бо, більше не буду.

В хату з вулиці хтось увійшов, і голос Мотрони покликав Катю. іЦо їй було потрібно? Катя швидко простила Гаврикова й пішла до хати. Мотрона зустріла її пильним, недобрим поглядом.

— Чула? Олексій близько… Катерино, не хочу я цього більше, не під масть ти нам… Однаково — уб’є він тебе… Звіром він став, скільки крові ллє! Ти за все винна… Один чоловік от тільки що розказував — Олексій іде сюди на тачанках… Катерино, виїжджай звідси… Підводу тобі дам і грошей дам…

Поки Вадим Петрович лежав у харківському госпіталі, часу для всяких думок було досить. Отже, він опинився по цей бік вогненного кордону. Цей новий світ був зовні непривабливий: нетоплена палата, за вікнами йде мокрий сніг, погана їжа — сірий супчик з воблою — і буденні розмови хворих про їжу, махорку, про температуру, про головного лікаря. Жодного слова про невідоме майбутнє, куди прагнула Росія, про події, які потрясали її, про нескінченну криваву боротьбу, учасники якої — ці хворі й поранені люди з бритими головами, в байкових несвіжих халатах — то спали цілими днями, то тут же, на ліжку, грали в саморобні шашки, то хто-небудь стиха заводив тужливу пісню.

Вадима Петровича не цуралися, але й не вважали його за свого. А йому хоч говори з самим собою — стільки набралося у нього непродуманого й невирішеного, і стільки спогадів обривалось, як книга, де вирвана сторінка в найцікавішому місті. Вадим Петрович прийняв без вагання цей новий світ, тому що це діялось з його батьківщиною. Тепер треба було все зрозуміти, все усвідомити.

Одного разу головний лікар приніс йому московські газети. Вадим Петрович прочитав їх зовсім іншими очима — не так, як бувало, заздалегідь злісно знущаючись… Російська революція перекидалася в Угорщину, в Німеччину, в Італію. Газетні рядки були насичені сміливістю, впертістю, оптимізмом. Росія, роздавлена війною, розривана міжусобицею, заздалегідь поділена між великими державами, береться керувати