Джордж Мартін - Борва мечів

Санса почула тихий шурхіт листя і глибоко запхала срібну сіточку до кишені киреї.

— Хто там? — скрикнула вона. — Хто йде?

Божегай був темний та імлистий; дзвони удалині проводжали Джофрі до могили.

— Я. — Він вивалився з-під дерев, ледве тримаючись на ногах од надміру випитого, і ухопився за її плече, щоб не впасти. — Я прийшов, моя мила Жонкіль. Нічого не бійся — твій Флоріан уже тут!

Санса відсахнулася від його доторку.

— Ви казали, я мушу вдягти сіточку на волосся! Срібну сіточку з… які там у ній камені?

— Аметисти. Чорні аметисти з Асшаю, добра пані.

— Це не аметисти. Адже так? Так чи не так? Ви збрехали!

— Чорні аметисти! — наполягав він. — Вони несуть у собі чари!

— Вони несуть у собі смерть!

— Тихіше, мосьпані, тихіше. Ніхто нічого не ніс. Король удавився голубиним пирогом. — Донтос рохнув од сміху. — Таким смачнющим пирогом. А це лише срібло та камінці, срібло та камінці, та ще трохи чаклунства.

Калатали дзвони. Вітер висвистував такий звук, який видав король, коли намагався вдихнути ковток повітря.

— Це ви отруїли його, ви! Це ви узяли камінь з мого волосся…

— Тихо, бо прикличете смерть до усіх нас! Я нічого не робив. Ходімо, треба тікати — вас шукають. Вашого чоловіка схопили.

— Тиріона?! — вразилася Санса.

— Ви маєте іншого чоловіка? Так, Біса, малого дядечка короля. Вона думає, це він отруїв Джофрі.

Донтос ухопив її за руку і потягнув.

— Прошу пані сюди, нам треба тікати, і то негайно. Не бійтеся, ідіть за мною.

Санса пішла, не опираючись. «Ненавиджу жіноче скигління» — казав колись Джофрі, та зараз скиглити мала причину лише одна жінка — його мати. У казках Старої Мамки мамуни вміли робити хитромудрі речі, що виконували бажання. «Чи бажала я йому смерті?» — спитала Санса себе, а тоді згадала, що вже застара, щоб вірити у мамунів.

— Тиріон отруїв короля?!

Так, вона знала, що її коротун-чоловік ненавидить свого небожа. Але чи достатньо, щоб його вбити? «Чи знав він про мою сіточку, про чорні аметисти? Він сам подавав Джофові вино.» Як можна удавити когось аметистом у вині? «Якщо Тиріон справді винний, то подумають і на мене теж» — усвідомила вона і здригнулася зі страху. Як інакше? Адже вони — чоловік і дружина; Джоф убив її батька і глузував зі смерті її брата. «Одна плоть, одне серце, одна душа.»

— Мовчіть і рухайтеся обережно, люба пані, — казав Донтос. — Поза божегаєм мусимо зберігати тишу. Накиньте каптура і сховайте обличчя.

Санса кивнула і зробила все, як він сказав. Блазень був такий п’яний, що Санса подеколи мусила підставляти йому плече, аби не впав. У всьому місті калатали дзвони, і щохвилини додавалися нові. Санса схилила голову, сховала обличчя і трималася тіней, не відстаючи від Донтоса. Сходячи зміїстими сходами, він упав на коліна і виблював. «Мій бідолашний Флоріан» — подумала вона, спостерігаючи, як він витирає рота вислим рукавом. «Вдягайтеся у темне» — казав він, а сам під бурим кобеняком з відлогою мав на собі старого вапенрока зі знаком дому Голярд — червоними та рожевими лежачими смугами під синьою верхівкою з трьома золотими коронами.

— Навіщо ви вдягли свої кольори? Джоф застеріг, що коли вас упіймають вдягненим як лицаря, то скарають на смерть, він наказав… ой…

Застороги та накази Джофа вже нічого не важили на цьому світі.

— Я хотів знову стати лицарем. Принаймні отут, зараз, для цієї єдиної справи. — Донтос знову став на ноги і вхопився за її плече. — Ходімо. Тепер мовчіть і нічого не питайте.

Вони пішли сходами далі униз, перетнули малий дворик у низині. Пан Донтос штовхнув важкі двері та запалив свічку на тичці. Попереду виднівся довгий прохід, уздовж якого стояли темні та запилені обладунки з шоломами, укритими гребенями з кількох рядів луски, що спускалися аж на спини. Тіні лусочок від світла свічки химерно танцювали та видовжувалися, поки Санса і Донтос поспіхом минали броню давно померлих воїнів. «Порожні лицарі обертаються на драконів» — майнула в неї думка.

Наступні сходи привели їх до дубових дверей, окутих залізними смугами.

— Тримайтеся, моя Жонкіль, ви майже врятовані.

Коли Донтос підняв засув і розчахнув двері, Санса відчула на обличчі холодний вітерець. Вона проминула дванадцять стоп товщини муру і опинилася назовні замку, нагорі стрімкої скелі. Унизу текла річка, над головою висіло небо — одне чорніше від іншого.

— Мусимо лізти донизу скелею, — мовив пан Донтос. — Унизу на нас чекає людина, щоб відвезти на корабель.

— Я впаду!

Адже Бран упав, а хто вмів лазити краще за нього?

— Не впадете. Тут є такі начебто сходинки — потаємні, врізані у камінь. Осьо, прошу пані, пошукайте самі.

Він став на коліна разом із нею, змусив перехилитися через край і мацав камінь її пальцями, доки не допоміг знайти заглибину для руки, вибиту в скелі.

— Ось бачите — наче щаблі на драбині!

Та навіть із тими щаблями донизу було дуже далеко.

— Ні, я не зможу!

— Ви мусите!

— Невже немає іншого шляху?

— Оце і є шлях. Такій міцній молодій дівчині, як ви, надто важко не буде. Чіпляйтеся гарненько, донизу не дивіться, і будете коло підніжжя, аж оком не встигнете змигнути. — Очі його збуджено блищали. — Це ваш бідний Флоріан — старий, товстий і п’яний, це йому треба боятися. Колись я упав навіть із коня, хіба ви забули? З того між нами усе і почалося. Я впав з коня, бо був п’яний, Джофрі забажав стяти мою дурну головешку, а ви мене врятували. Ви врятували мене, люба моя!

«Та він плаче» — зрозуміла вона.

— А тепер ви рятуєте мене.

— Врятую, якщо ви полізете. А якщо ні — то я приніс смерть нам обом.

«Це він» — подумала Санса. — «Це він убив Джофрі.» Тепер вона мусила лізти — не лише задля себе самої, а й задля нього.

— Ідіть першим, добрий лицарю.

Якщо йому судилося впасти, вона принаймні не хотіла, щоб він злетів їй на голову та зіпхнув зі скелі їх обох.

— Як забажаєте, люба пані.

Він подарував їй слинявий поцілунок у щоку, незграбно перекинув ноги через скелясту сходинку і совав ними там, доки не знайшов опору.

—