Джордж Мартін - Борва мечів

— Пиріг?! — Джофрі схопив свою королеву за руку. — Ходімо, пані — там наш пиріг!

Гості скочили на ноги, заволали, заплескали у долоні, брязнули келихами, а величезний пиріг повільно плив палатою на візку з колесами, підштовхуваний півтузнем усміхнених кухарів. Завширшки він був у шість стоп, мав хрустку золотаво-брунатну скоринку, а зсередини долинало цвірінькання та туркотіння.

Тиріон важко втягнув себе у крісло. Чого йому зараз бракувало для повного щастя, то це голубиного лайна на голові. Вино всоталося не лише в каптан, а й у підштанки; волога неприємно відчувалася на шкірі. Йому б незле було перевдягнутися… але нікому не дозволялося залишати бенкетну палату до обряду покладення на постіль. А до нього, порахував Тиріон, лишилося ще два чи три десятки страв.

Король Джофрі та його королева зустріли пиріг біля підніжжя помосту. Коли Джоф витяг меча, Маргерія поклала йому руку на передпліччя, утримуючи від похапливості.

— Вдовиний Лемент не на те кували, щоб різати пироги.

— А й справді! — Джофрі підніс голос. — Пане Ілине, подайте вашого меча!

З тіней позаду палати вималювався пан Ілин Пейн. «Примара посеред свята» — подумав Тиріон, спостерігаючи, як Королівський Правосуд, кощавий та похмурий, урочисто крокує уперед. Тиріон був замолодий, аби знати пана Ілина перед тим, як йому вийняли язика. «Напевне, за тих часів він був геть інший. Та зараз мовчанка в’їлася йому в плоть, стала з ним одним цілим. Як оті його ями-очі, іржава кольчуга та меч на спині.»

Пан Ілин уклонився королю та королеві, сягнув за плече і витяг шість стоп сріблястої криці, поцяцькованої візерунчастим письмом. Він став на коліно і простягнув великого меча королю Джофрі руків’ям уперед; цятки червоного вогню блимнули з рубінових очей на маківці — шматку драконоскла у подобі вишкіреного черепа.

Санса засовалася у кріслі.

— Що то за меч?

Тиріонові очі щипало від вина. Він змигнув і подивився знову. Меч пана Ілина не поступався Льодові ані довжиною, ані шириною, але мав надто яскравий сріблястий виблиск — а валірійський булат завжди був тьмяний, мовби ховав свою душу за пеленою димного туману. Санса вчепилася йому в руку.

— Куди пан Ілин подів меча пана батька?

«Дарма я не відіслав Лід Роббові Старку» — подумав Тиріон і зиркнув на свого батька, та князь Тайвин саме дивився на короля.

Джофрі та Маргерія з’єднали руки, разом підняли обіручного меча і накреслили у повітрі сріблясту дугу. Коли репнула скоринка, вихором білого пір’я з пирога пурхнули голуби та миттю розлетілися навсібіч, шукаючи собі вікон і бантин даху. З лав гучно залунало схвальне та радісне ревище; скрипалі та дударі на галереї заграли веселої. Джоф схопив наречену в обійми та весело закружляв навколо себе.

Стольний слуга поставив шматок гарячого голубиного пирога перед Тиріоном і поклав на нього ложку лимонно-вершкової приправи. Голуби добре запеклися у пирозі, але Тиріонові вони смакували не краще, ніж ті білі, що тріпотіли крилами у палаті. Санса теж не їла.

— Ви бліді, наче мертві, пані моя, — мовив Тиріон. — Вам не завадить ковток свіжого повітря, а мені — свіжий одяг.

Він підвівся, подав їй руку і закликав:

— Ходімо!

Та не встигли вони рушити, як біля них знову з’явився Джофрі.

— Куди це ви, дядечку? Ви ж тепер мій чашник, хіба забули?

— Мушу вдягнути чисте вбрання, ваша милосте. Чи дозволите?

— Не дозволю! Ви мені до вподоби таким. Подавайте вино!

Королівська чара стояла на столі, де її залишили раніше; щоб дістатися туди, Тиріон мусив видертися на стілець. Джоф нетерпляче висмикнув посудину з його рук і почав пити довго та жадібно; борлак його сіпався, вино стікало підборіддям.

— Пане мій королю, — мовила Маргерія, — нам варто повернутися до наших крісел. Князь Пряжник бажає проказати здравицю.

— Ой, дивися, дядечко навіть голубиного пирога не їв!

Тримаючи келиха у одній руці, Джоф іншою уп’явся у Тиріонів шмат на тарілці.

— Лихо тому, хто не їсть мого пирога! — вигукнув він, набиваючи рота гостро приправленим м’ясом. — Бачте, яка смакота!

Раптом він закашлявся, випльовуючи пластівці хрусткої скоринки, але зразу вхопив іще жменю.

— Сухуватий, щоправда. Треба добре запивати.

Джоф ковтнув вина і знову закашлявся, тепер відчайдушніше.

— Хочу побачити, кахи, як ви їздите, кахи-кахи, верхи на свині, дядьку. Хочу…

Його слова перервав жорстокий напад кашлю. Маргерія занепокоєно подивилася на короля.

— Ваша милосте?!

— Та це, кахи, пиріг, кахи, пусте… кахи, пиріг.

Джоф ковтнув ще вина — чи принаймні спробував, бо все вино вихлюпнуло назовні, коли напад кашлю зігнув його навпіл. Обличчя короля налилося червоним.

— Я, кахи, не можу, кахи-кахи-кахи…

Весільна чара випала з його рук, темне вино линуло помостом.

— Він задихається! — зойкнула королева Маргерія.

Коло її плеча з’явилася її бабуся.

— Допоможіть бідному хлопчикові! — заверещала Колюча Королева голосом удесятеро могутнішим за її статуру. — Бовдури безголові! Чого ви ґав ловите? Допоможіть королю!

Пан Гарлан відіпхнув Тиріона з дороги та почав гамселити Джофрі по спині. Пан Озмунд Кіптюг розірвав королю комір жупана. З горлянки хлопчака вирвався моторошний писк із хлюпанням — наче хтось намагався всмоктати річку крізь соломину — а тоді він зненацька обірвався, і це було ще лячніше.

— Переверніть його! — заревів Мейс Тирел до всіх і нікого. — Переверніть догори дригом, струсніть за п’яти!

Інший голос заволав:

— Води, дайте йому води!

Верховний септон почав гучно молитися. Великий маестер Пицель закликав когось собі на допомогу, аби встигнути до своїх покоїв і знайти там потрібне зілля. Тим часом Джофрі заходився роздирати собі горло нігтями на криваві клапті. Під шкірою натужилися затверділі, наче камінь, м’язи. Принц Томен голосив і бризкав слізьми.

«Він помре» — усвідомив Тиріон, почуваючись напрочуд спокійно посеред пекла, що лютувало навколо. Джофа знову лупцювали по спині, та обличчя в нього дедалі темнішало. Гавкали собаки, верещали діти, люди вигукували поради — одна марніша за іншу. Половина гостей була на ногах; одні відштовхували сусідів, прагнучи краще побачити, інші пробиралися до дверей, прагнучи швидше зникнути.

Пан Мерин роззявив королю рота і запхав до горла ложку. Малий повів очима і зустрів погляд Тиріона. «Він має очі Хайме.» Та Хайме ніколи в усьому житті не був такий зляканий. «Але ж хлопцеві лише тринадцять років.» З рота Джофрі виривалося сухе клекотіння — то він намагався говорити. Очі його збіліли