Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

— Тато, привіт, я приїхала забрати деякі свої речі, а ще автомобіль, — промовила я, не звернувши увагу на дівчину.

— Костя, а ти не говорив, що в тебе така доросла донька, — озвалася вона, а я навіть не звернула на неї жодної уваги, адже на вигляд їй було не менше двадцяти.

— Доню, — звернувся батько до мене. — Познайомся, це Марина, моя знайома! — вигукнув батько.

Знайома! Я не настільки дурна, щоб не відрізнити твоїх знайомих, від потенційної шлюндри, якій лише гроші і потрібні. Мала, думала, що татуся з грошима собі знайшла, але на довго вона тут не затримається. 

— Марина, це моя старша донечка, Соломія, — розтягнувшись у посмішці, представив мене батько.

— А чи знаєте, ви Марино, що мій батько по вуха у боргах? — зробила єхидну посмішку я.

— Це правда, Костя? — занепокоєно запитала дівчина.

— Уже ні, всі борги вже погашенні, — впевнено відповів батько.

— А завдяки кому вони погасилися?  — запитала я, зробивши іронічну посмішку.

— Завдяки тобі і Іллі!

— Правильно, через тебе я пожертвувала власним щастям, і тепер ти повинен мені пообіцяти, що ти більше не втягуватимеш мене в свої проблеми з боргами! — вигукнула серйозно налаштовано я.

— Обіцяю, доню! — вигукнув батько, і глянув на мене з таким же серйозним поглядом.

Я ж пішла до себе в кімнату, почала збирати речі, але попереду мене чекало найгірше, ніч з Іллею. А враховуючи той факт, що в мене окрім Назара нікого не було, це буде у двічі важче, ніж я собі можу уявити. Але це єдиний спосіб, щоб зберегти себе і крихітку під серцем. Адже якщо Ілля взнає, що я вагітна від іншого, його злість може вбити. Але ж я не зможу приховувати цей секрет вічно, та доведеться. Забравши всі свої речі, я вирушила до мого непривітного дому. Заїхавши на своїй машині у подвір’я, автомобіль Іллі вже стояв біля гаража. Я взяла одну сумку, а інші вирішила потім забрати, і пішла до будинку.

Пройшовши до кухні, Ілля сидів там і попивав каву, я вирішила підігріти собі картопельки, яку купила по дорозі в кафе.

— Чому ти не випила мою каву зранку? — запитав Ілля, як тільки я поставила тарілку з картоплею до мікрохвильовки.

— Бо, я не п’ю каву? Я п’ю чай! — наголосила я.

— Але могла хоча б спробувати, я ж старався!

— Дякую, за твої старання, але думаю це зайве, — промовила я, і дістала картоплю з мікрохвильовки та поставила її на стіл, взявшись за поїдання.

Ілля дивився на мене здивованим поглядом.

— Ти не хвилюйся, я і тобі замовила, розігріти? Чи ти сам? — запитала я, кинувши на нього веселий погляд.

— Розігрій! — вигукнув він, пропалюючи мене поглядом.

— А ще сьогодні, я готова виконати свій подружній обов’язок, — мовила я, і виделка випала з моєї руки.

— Навіть так, добре, — посміхнувся Ілля, кинувши хтивим поглядом в мій бік.

Мене паралізував страх, але я не повинна була йому підкорятися, адже в мене є ціль, і я буду йти до неї навіть, якщо це коштуватиме мені болю, заради моєї маленької чи маленького під серцем. Після вечері ми разом увійшли до спальні. Ілля сильно обняв мене і кинув на ліжко, почавши цілувати. Я в цей момент стримувалася і намагалася уявити поруч з собою Назара — його ніжні руки, доторки. Але мені це не дуже вдавалося, бо Ілля був грубий, його рухи були суворими. Я лежала, майже оголена, з Іллею над собою, мріючи, щоб цей момент пошвидше закінчився. Незабаром Ілля важко засопів і перекинувся на інший бік ліжка. Я лише з полегшенням зітхнула. Вставши, я швидко одягнулася і пішла у ванну. Знявши одяг, я відкрила кран гарячої води і намагалася змити з себе все це. Втомлена, я сіла під струменем води і плакала. Я провела в душі, мабуть, години дві. Вийшовши звідти, я накинула на себе халат і з тривогою повернулася до спальні. Іллі вже там не було, і я з полегшенням лягла на ліжко. Увімкнувши телевізор, я швидко заснула під його тихе гудіння.

Гулявши зранку парком біля нашого улюбленого місця, мене раптом зупинив незнайомий чоловік. Він передав мені листа і швидко зник. Розкривши його, я побачила знайомий почерк Назара. Серце в грудях за тріпотіло, я швидко почала читати.

«Дорога моя Міє!

Я не можу забути тебе. Часто згадуючи про наші спільні моменти, наші розмови та прогулянки, ці спогади завжди зігрівали мене у найхолодніші дні. Мені важко прийняти, що ми більше не разом, але я не тримаю на тебе зла. Знай, що ти завжди будеш у моєму серці. Щоб не сталося, скільки б років не минуло, я завжди кохатиму тебе. Сподіваюся, що одного дня ти будеш моєю назавжди, але поки що я бажаю тобі щастя, хоч і з іншим. Життя продовжується, і ми повинні слідувати своїм шляхом. Але я вірю, що доля все ще може подарувати нам шанс на щастя разом. Якщо цей день настане, я буду найщасливішою людиною у світі. Але навіть якщо ні, я завжди буду берегти нашу любов у своєму серці.

Назавжди твій, Назар.»

Ці слова стали для мене підтримкою в найважчі моменти. Я знала, що, незважаючи на всі перешкоди, наше кохання залишиться вічним, навіть якщо нам не судилося бути разом. Життя продовжувалося, і в мене з’явився новий сенс життя — наша дитина, яка стала символом нашого кохання. Прийшовши додому, я заховала листа подалі від людських очей, і взялася шукати дизайнера, щоб обновити інтер’єр цього будинку на більш живішу і яскравішу обстановку. А то ці стіни вганяли мене в депресію.