Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Михайле Миколайовичу, можна я послухаю теж? Ви ж знаєте – я вчуся, мені треба, мені знадобиться, – вона з надією зазирнула професору в окуляри.

Нікітін повернувся до Максима.

– Як ви волієте, молодий чоловіче, чи можемо ми допустити прохачку до вашої таємниці? Чи не завадить це вам? Бо дівчина вона старанна, але вельми балакуча…

Настя почервоніла і з образою сказала:

– Михайле Миколайовичу... що ви таке говорите... я ніколи не розповідаю про особисті справи пацієнтів, а все інше... просто в мене фантазія широка і словниковий запас великий, не те що в цих курей у реєстратурі, – і вона обурено засопіла, злегка почервонівши. Професор добродушно захихотів.

– Добре, добре... нехай так, – і звернувся до Максима знову. – Ну то як? Допустимо?

Макс кивнув погоджуючись, йому було загалом байдуже, а дівчина була гарненька і приємна у всіх сенсах, а який же чоловік відмовить такій, тим паче, що приховувати йому було особливо нічого.

– Тоді, розповідайте, – професор поклав перед собою чистий аркуш. Настя казна-звідки вийняла планшет і теж була готова щось записувати.

– Мене звати Максим Темний, мені двадцять вісім років, – почав Макс, – на здоров’я не скаржуся. Трохи більше трьох тижнів тому, я їздив до лісу, досить несподівано почалася гроза, і мене вдарила блискавка. – Макс коротко, але докладно розповів про все, що з ним сталося, виключивши голоси у своїй голові, і кунштюк, який викинув його зір з його власною рукою. Йому не хотілося, щоб у його голові порпалися психіатри, а те, що так воно і буде, він не сумнівався. Також він спростив свою розповідь у тій її частині, що перший час після удару він нічого не бачив, не чув і не міг ходити та міркувати, адже тоді неминуче б постало питання – хто йому допоміг вижити, а це він обговорювати теж не хотів. Власне, йому треба було тільки одне – переконатися, що він у принципі здоровий і з ним не відбувається нічого такого... поганого, загалом. На прохання професора, Макс зняв сорочку, а Настя, з його дозволу навіть сфотографувала картинку на його спині. І проф, як його охрестив Макс, і Настя довго розглядали його спину, щось там мацали і перемовлялися медичними термінами. Потім проф щось записував і проводив прості тести, на кшталт водіння молоточком перед очима, ударів по колінах, уколів тупою голкою в нервові центри.

– Усе це дуже цікаво, юначе. Випадки, коли блискавка б’є людину, не такі вже й рідкісні, – сказав Нікітін. – Але ось коли людина, після удару блискавкою, залишається живою і, судячи з вашого стану, абсолютно здоровою – ось це рідкість. Так що ж вас по суті турбує? Гарний нюх і слух, а тим паче зір – це ж чудово.

– Добре, – кивнув Макс, – давайте по-іншому. – Він заплющив очі й прислухався, – за дверима, на початку коридору, іде людина, найімовірніше, жінка або дитина, вона або він несе на руках кішку, та муркоче. Так, точно жінка – кішку називає Тасею. – Настя вийшла за двері і за хвилину повернулася. Легкий кивок професору і підняті в подиві брови говорили про те, що все так і є. “Оленка це, секретарка”. – уточнила дівчина. З хмикання Нікітіна було зрозуміло, що він добре обізнаний, хто це і що там за кішка.

– Далі, – продовжив Макс, – у вас, професоре, теж є кіт... Причому саме кіт, не кішка. Кішки пахнуть по-іншому. Він любить тертися об вас, коли ви берете його на руки. На рукаві вашого піджака я бачу кілька сірих шерстинок. Нещодавно хтось у вас вдома готував смажену рибу і йому дістався шматочок. Цей запах теж є. Причому йде він саме від шерстинок, а не від вас. Вам, схоже, риба не дісталася, – Макс усміхнувся.

– Ну так, – підтвердив Нікітін, – з’їли в два горла без мене... – і він задумливо зобразив смуток.

– Тепер ви, Настя, – Максим повернувся до дівчини, – ви користуєтеся певними засобами для догляду та парфумами, але деякий час тому, приблизно з тиждень, ви змінили свою звичку, змінили це все... Також на вас присутній запах чоловічого одеколону, можливо, якийсь чоловік вас обіймав, дорослий чоловік, – уточнив він, щоб згладити певну нетактовність своїх слів. – Одеколон такий самий як у вас, професоре, я не знаю, як він називається.

– Це батько, – швидко сказала дівчина. – Ми живемо окремо і бачилися сьогодні вранці, він мене обійняв, це буває не часто, – чомусь вона обурено подивилася на професора.

– Також можу сказати, що у вас на рукаві форменого одягу, під третім стібком від куточка застрягла шерстинка сірого кольору, думаю, що котяча, – продовжив Макс. Дівчина відвернулася до вікна і почала вивчати свій одяг ближче до природного освітлення.

– Так і є, шерстинка, – підтвердила вона.

– Ось про це я і говорив, – резюмував Максим. – Якщо зір – це не особлива проблема, можна сказати, що не проблема зовсім, то запахи мене доводять до нудоти, а заснути ввечері я можу тільки затуливши вуха. Причому від низькочастотних вібрацій це не допомагає. І ще в мене постійно болить голова. Таблетки допомагають слабо. Щоб якось відволіктися і заснути, я роблю різко контрастний душ, останньою пускаю дуже холодну воду і швиденько біжу спати, поки не почалося знову.

Проф задумався, Настя дещо приголомшено переводила погляд із нього на Максима.

– Настусю, давайте зробимо ось що... – Нікітін швидко продиктував помічниці список досліджень, які треба зробити. – Давайте почнемо просто зараз. Ще є час у кабінеті УЗД і апарат МРТ уже має звільнятися. А я вас тут почекаю. Так, скажете, що я розпорядився врахувати витрати в списку необхідних досліджень.