Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Понад три години Настя водила Максима клінікою з однієї лабораторії в іншу, від одного апарата до іншого. Залишалося не зроблено ще МРТ головного мозку та хребта. Після проходження кожного дослідження, якщо були готові його результати, Настя телефонувала і звітувала професору, а той коригував їхній подальший рух. Іноді, поки його митарили, вона втікала і поверталася з додатковими папірцями. Дівчина дотримувалася медичної етики – посилено намагалася не допустити, щоб Максим чув її розмови з професором, відходила, відверталася, але це не допомагало. Макс усе чув досить добре. І судячи з того, що він чув, жодних відхилень виявлено не було. Залишалося сподіватися на МРТ, але оскільки аналізи були абсолютно нормальні, то ймовірність виявити якісь відхилення в роботі мозку була невелика. Ну не могли проблеми в одному місці не залишатися без проявів в інших. Хребет вирішили подивитися вже із загальної цікавості до випадку – проходження розряду високої сили через тіло людини без видимих наслідків для нього – штука вкрай рідкісна, і проф хотів краще роздивитися, що ж після себе все-таки залишила блискавка.

У кабінеті МРТ Макса змусили роздягнутися і поклали на рухомий довгий стіл. Байдужа і доволі лінива білявка сиділа за столиком, щось записувала в комп і навіть не обернулася – всі дії із запихання пацієнта в апарат здійснювала Настя, бігаючи навколо нього, як заведена, і підказуючи, що треба робити. Коли він нарешті влігся як треба, конструкція почала рухатися, і стіл став повільно затягуватися всередину скануючого модуля. Макс крутив очима в різні боки, але розглядати було особливо нічого: зсередини все було закрито білим пластиком, залишалося тільки світло у кінці тунелю... Страху він не відчував, хоча багато хто з його знайомих розповідав, як же їм страшно було всередині цієї труби. Чомусь йому стало легко і вільно, хотілося співати або зробити щось веселе, ейфорія захопила свідомість. Тут він зрозумів чому – голова більше не боліла. Зовсім. І це було майже як щастя.

Але, щастя було недовгим – апарат запрацював, у трубі загуділо і заклацало, а за кілька секунд у Макса змінилося бачення світу – все навколо забарвилося різними кольорами. Ніби на старій відеокасеті, де трава завжди була суперзеленою, а небо надто синім. Виглядало це так само, як і тоді, коли він уперше роздивлявся свою руку, “розібрану” на частини, тільки підсвічування стало чіткішим і контрастнішим, і свій колір мав практично все довкола, а не тільки його тіло. Розглядаючи себе і все навколо, що було йому доступно, Макс крутив головою і намагався зрозуміти, що з ним відбувається і що треба зробити, щоб зір виправився і став звичайним. Не досягши успіху, постарався знайти систему як у всьому цьому розібратися. Здебільшого, були присутні відтінки зеленого або червоного кольорів. Червоний міг темніти у фіолетовий або аж до чорного. Зелений теж був різних відтінків. Глянув угору – ось стінка апарата, в якому він лежить. Вона вся оточена червоним розмитим серпанком. А ось його рука, вона, та й усе його тіло були підсвічені зеленуватим, кровоносні судини виділялися більш насиченим кольором. А ось його труси виглядали по-іншому – вони лише злегка світилися червоним, слабенько, ледь-ледь. Помітив навіть таке, що малюнок на них відрізняється відтінком світіння, видно нитка чи фарба були різні й по-різному проводили тепло. Що там нижче він не бачив, заважала подоба шолома, який на нього вдягли.

“Схоже, я тепер якось бачу рух енергії в просторі. Теплова, електрична... Тепловізор у голові з’явився, треба ж. Тіло споживає енергію і виділяє тепло, апарат споживає електроенергію і щось там випромінює, а труси просто нагріваються від тіла і, своєю чергою, віддають тепло далі. Звичайна термодинаміка. – Макс нарешті придумав собі пояснення того, що відбувається, і тепер стало легше. – Ще дуже схоже, що живе світиться зеленим, а просто проходження енергії – червоним”, – він знову пригадав, як “розбирав” свою руку, розглядав м’язи і кістку і одразу ж білий пластик перед очима ніби розчинився, змінюючись на переплетення червоних ліній. Лінії ці були різні, товсті й тонкі, спліталися в пучки і знову розходилися в сторони. У середині було щось велике, широке, що рівномірно світилося потужним червоним відтінком. “Напевно, магнетрон або що там за штука стоїть у цих МРТ-апаратах”, – подумав Макс. Усе це нагадало йому 3D побудови в програмах об’ємного моделювання. Колись він крутив 3D Max і різні програми меблевого проектування, там теж так: зняв шар – позбувся даху будинку, наступний шар – крокви або стеля... або шпалери в кімнаті, що завгодно, загалом можна зняти й одягнути. Ось і його мозок, схоже, якимось чином розділяв потоки енергії і будував свої моделі, за якою і розбирав тіла, а тепер уже й предмети, на складові органи, тканини чи блоки. “Ніфіга собі... оце так... Це ж... це ж... нове життя тепер... бачити так”... – ейфорія набирала обертів, Макс радів як дитина, яка тепер має круту іграшку і не треба вчити уроки.

Від апарата МРТ кудись далі йшла товста червона лінія в темному обрамленні, яке майже не світилося, і окремий пучок із тонких, теж червоних, переплетених між собою ліній: “Схоже на те, що це силовий кабель в ізоляції і, напевно, звита пара для підключення блоку управління або що там біля цієї білявки стояло,.. а може, і вихід у мережу, хтозна, яке тут може бути в них зовнішнє управління або контроль”. Спробував простежити, куди йде звита пара, і зрозумів, що досить легко може нею рухатися слідом за потоком енергії. Електричні імпульси понесли із собою його погляд далі, і він виринув зовсім в іншому приміщенні, усередині потужного компа, що старанно висмоктував інформаційний потік з апарата МРТ. Потоки енергії стрімко рухалися, перепліталися і розсіювалися в простір звичайним теплом. “Здуріти... я всередині компа... – але тут прийшла більш реалістична думка. – Щось мені це не подобається. Це ж вони про мене зараз інфу пишуть... а навіщо воно мені? смертельного нічого не виявили й добре. Треба закінчувати з цими аналізами”. Він потягнувся до споживачів усередині компа, за розташуванням ліній намагаючись розібратися що є що. “Так, схоже це процесор, він гріється найбільше, це блок живлення – ось, до нього ззовні червона лінія йде і з нього теж, дещо тонша. А ось це жорсткий диск – тут багато дрібних спалахів – схоже, йде обмін інформацією і окрема тонка червона лінія – живлення”. Макс заради інтересу спробував подумки потягнути за лінію живлення і перекинув її на лінію даних. Картинка перед очима сіпнулася, як у старому телевізорі, і все пропало. Вийшло. Замикання. Більше ця залізяка нічого не споживала, а заледве світилася червоним, мабуть, остигаючи. Сам же комп’ютер продовжував працювати. “Повинен зависнути геть, ще б пак – вінт згорів на ходу, – веселився Макс. – Ні чо сі... ось це я можу... дуже цікаво. І як воно так – два дроти з’єдналися, чи що?”. Блонда за столиком спантеличилася і почала метушитися. Вона щось там вмикала, перемикала, але результату видно не було. Задзвонив телефон, дівчина переговорила, а після цього заявила, що сьогодні нічого не вийде – апарат зламався. Макс подумки задоволено хмикнув. – “Ще б він не зламався, якщо всі 220 вольт впхнути в ніжну електроніку SSD-диска. Усе стерлося за одну мить”.