Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Глава одинадцята. 4-те жовтня, вівторок, день 30-й

На ранок був запланований похід по лікарях. Так він вирішив ще коли йшов лісом до автобуса. Його сильно турбував безперервний головний біль, ну і загалом цікавив його стан. Удар блискавки, все-таки. Усілякі голоси в його голові, які чи то наснилися, чи то були насправді, а слух-зір-запахи? На ніч тепер доведеться, напевно, затикати вуха, бо від тупоту котів у дворі і далі заснути абсолютно неможливо... У маркет за покупками він насилу сходив – запах побутової хімії та шампунів душив його відразу. А не свіжі продукти, особливо риба, викликали різкі напади нудоти.

Йти вирішив у приватну клініку, побудовану нещодавно на гроші гіганта світової фарміндустрії, який міцно засів у цьому місті. Ходили чутки, що всі рішення міський голова ухвалює винятково з дозволу Хазяїна – керівника місцевої філії Компанії, він же був одним із ради її директорів. Вибір Макса ґрунтувався на тому, що в цій клініці було неврологічне відділення, нова апаратура і непоганий штат лікарів, половина з яких була кандидатами і докторами медичних наук у якихось своїх галузях. Тобто – шанси на те, що його хоча б нормально вислухають, були вищими, ніж де б то не було.

Зайшовши до холу клініки, озирнувся – затишненько, зовсім трохи по-лікарняному. Хоча видно, що пристосовано до прийому будь-яких пацієнтів – он пандус зроблений для заїзду, он там каталка і візок стоять напоготові... Двері усюди надто широкі, як для звичайних… Але й зайвих предметів, які б заважали швидко і якісно проводити прибирання, немає. Підійшовши до стійки реєстратури, побачив молоду симпатичну брюнетку, яка щось старанно набирала на клавіатурі комп’ютера. Що його порадувало – відгукнулася вона одразу ж, не змушуючи себе чекати.

– Добрий день, – звернувся до неї Макс, – чи могли б ви пояснити мені, як потрапити до фахівця-невролога на прийом? Мені потрібна консультація.

– Добрий день, – відповіла панянка, – вам треба записатися заздалегідь на вільний час, у нас до деяких фахівців буває велика черга. – У дівчини були пронизливо блакитні очі, що досить помітно за такого темного волосся. Темні ж, густі, красиво окреслені брови надавали її очам особливої виразності.

– Розумію, – Макс кивнув на підтвердження, – бачте, у мене дещо неординарна ситуація, я подумав, що якомусь світилу або просто зацікавленому фахівцеві самому буде цікаво дослідити мій випадок…

– Що ж такого, неординарного з вами сталося, чого не відбувається з усіма іншими? – дещо саркастично сказала вона. – Тут усі приходять зі своїми винятковими випадками.

– Усе просто – мене вдарила блискавка, – після цих слів помічниця Ескулапа вперше зацікавлено глянула на нього.

– Справді? – недовірливо перепитала вона.

– Справді, – підтвердив , – то що, є хтось, хто міг би зі мною поговорити?

– Зараз, я спробую щось дізнатися, – панянка відійшла на кілька кроків від свого місця до окремого телефону і набрала номер.

Коли дівчина повернулася, стала помітна її довга коса, навіть заплетена, та діставала нижче талії. "Ого... нічого собі. – подумав Макс, – мабуть так ходити для клініки це не дуже правильно, але з іншого боку – куди ж подіти такий скарб”?

– Михайле Миколайовичу, це Настя... так, так та сама... – защебетала вона в слухавку. – У мене для вас є цікавий пацієнт. Точніше, я думаю, що вам він буде цікавий. Ні, він ще не записувався, йому потрібна консультація. Так, я впевнена. Так. У нас тут, у приймальні. Так. Стверджує, що блискавка вдарила, – на кілька секунд вона замовкла, слухаючи трубку, потім продовжила – так, я зрозуміла, зараз будемо.

Макс уже зрозумів, що йому пощастило і уважно дивився на неї. Дівчина Настя поклала слухавку телефону і сказала:

– Вам сьогодні пощастило, професор Нікітін ще не пішов після чергування і йому справді цікаво ознайомитися з вашим випадком... Сподіваюся, це не жарт? А то мені буде дуже не смішно…

– Ні, не жарт, – Макс загорнув рукав сорочки, демонструючи малюнок на шкірі.

– Он як, справді... мені й самій уже дуже цікаво. Зараз. – Вона зазирнула в прочинені двері й сказала комусь: “Олю, побудь тут, мені до Нікітіна потрібно піднятися”.

Невідома Оля, щось нерозбірливо відповіла, судячи з голосу, її згода була не вельми добровільною, Настя ж кивнула Максу і вони пішли коридором до ліфтів. Піднялися на шостий поверх і потім ще досить довго йшли, повертали і знову йшли.

– Я, напевно, без вас не виберуся звідси. Ви мене назад виведете? – пожартував Макс.

– Це зважаючи на те, що професор Нікітін скаже... – прийняла гру Настя, – якщо не зацікавиться, так і залишитеся тут жити.

– А зацікавиться – теж залишуся тут, але тільки в окремій палаті? – продовжував жартувати Макс.

– Ця таємниця не повинна полишити цих стін, – зробила круглі очі Настя. – Це тут. – Вона відчинила подвійні двері в кабінет із простою табличкою: "Нікітін М.М."

За доволі великим офісним столом сидів типовий професор, саме такий, як його зображають у старих фільмах, – сивий, солідний, але цілком підтягнутий чоловік, борідка клинком та окуляри, щоправда, в сучасній тонкій оправі. Розмову він почав у тому ж старомодному стилі, як і виглядав сам.

– Ну-с, молодий чоловіче... що там у вас сталося? Розповідайте, розвійте нашу буденність нетривіальним випадком, – тут він глянув на дівчину, яка все ще стояла біля дверей, – Настуню, спасибі, ви можете йти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍