Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

все в нього виходило. Он поле пшеницею ще при старшині засіяне, а урожаю вдвічі більше. Коні, у старшини ж куплені, як на малюнку, а в самого старшини — здохляки.

— Як ваша нога?

Максим присів на лавку й закурив.

— Ви знаєте, вже набагато краще! Ваше зілля явно допомагає.

Галя усміхнулась, а потім задумливо глянула Максиму в очі. Він цього не любив, відвернувся.

— Вам треба людей лікувати. Трави різні знаєте…

Максим ледь-ледь не розсміявся. «Людей лікувати, трави — аби ви Галю, знали, скільки я людей на той світ відправив за своє життя, то точно б не надумали робити з мене цілителя!!!» Промовчав.

— Підімо вже.

— Ходімте, тут через цвинтар недалечко.

Не дуже хотілося через цвинтар, але все ж Максим пішов.

Цвинтар був, певно, старий-старий, геть зарослий кущами та бур’яном. Лише стежечка вузенька давала змогу пройти. Галя йшла попереду, а Максим слідом ніс її відра.

— І чого воно на цвинтарях завжди так тихо-тихо, — задумливо мовила Галя. А потім ніби обмовившись: — Наче спить хтось…

Максим нічого не сказав. Він знав, чого на цвинтарях так тихо і спокійно. Чого так часто тягне в сон, і чим більше людей там поховано, тим дужче. Він знав. Він ще багато чого знав. Він також знав, що Галина обмовка про сплячих нітрохи обмовкою не є, це чиста правда. Це знає будь-яка хутірська відьма, а надто — він, Максим. Але страшно не це. Страшно те, що вигадки про міцний сон померлих на ділі лише вигадками й залишаються. На ділі мертвих дуже легко збудити.

— Бачу, ви не любите цвинтарі.

— Взагалі так. Ше з дитинства почував себе якось незатишно в таких місцях.

— Я теж. А надто тут. Це старий цвинтар. Тут уже давно нікого не ховають.

Максим думав про щось своє і раптом зупинився. Його погляд упав на декілька рядів могил під однаковими неправославними хрестами. Хрести були з чорного каменю, начебто з граніту, — ні, Максим точно знав, що з граніту.

— Стійте! Стійте, Галю! Тихіше!

— Що сталося?

— Ні. Плити…Запечатані. Ху-ух! — пробурмотів Максим собі під ніс. — Та здалось, наче йде хто. Може, то собака.

— Може… То, бачите, могили? Кажуть, воїни якісь древні в бою полягли, то їх там і похоронили.

— Угу.

Максим знав, що то за могили, і знав, кого там хоронять.

Точніше, як кажуть характерники, кладуть.

* * *

Максим із Галею стояли коло її подвір’я і про щось гомоніли. Власне, гомоніла, як завше, Галя, а Максим вставляв поодинокі репліки.

Був вечір.

Сонце вже зайшло, але в небі над левадою ще стояла кривава заграва.

Насувався дощ.

Гримнуло.

— Ой! — стрепенулась Галя. — Гроза!

— Бозя бублик коте! — промовив Максим і обоє голосно розсміялись.

— І чого воно ото собаки по селу так виють?

— Ше поповиють, — буркнув Максим сам до себе. — Скажіть, а ви взавтра будете вдома?

— Мабуть, а що?

— Та так…

ХІ

— Ну що за ніч була, хай йому лихо! Собаки по всьому селу наче сказились! Наче на лиху годину вили, падлюки! Галю! Став уже на стіл, скільки можна чекати! — то дід Мокій, Галин хазяїн, вредний такий дід, їй-Богу, не збалакаєш. Він іще малим служив у якогось поляка, так тепер і сам із себе пана корчить, старий хрич. — Бровко! А може б ти уже заткнув врешті-решт свою пащеку?! Чого б я ото гавкав?!! І гав, і гав! І гав, і гав! А тьху!!!

Тітка Горпина поралася коло печі, а Галя подавала на стіл. День, хоч і осінній, обіцяв бути погожим.

— Тобі б уже, Галю, заміж пора, — кинула наче ненароком тітка Горпина, пильно роздивляючись наймичку. — Ми б і з весіллям помогли. І посаг би був як-не-як…

Галя спохмурніла. Вона вдала, що одвернулась за мискою, і на очах показалися сльози.

— Ви ж знаєте, тітко Горпино, що я сирітка, от ніхто й не хоче брати…

Галя справді засмутилася. Вона завжди спостерігала за своїми подругами із повноцінних заможних родин і навіть заздрила їм. Їх усі поважали, з ними всі хотіли товаришувати, а Галя, хоч і була дуже вродлива і хороша дівчина, але ж не мала за душею ні копійки. Та ще й до того часто хворіла.

Легко зрозуміти Галю — вона вважала себе нікому не потрібною. Хай балакає тітка Горпина про скарб. Що там за посаг? Хто вона, Галя, їм така, щоб гарний посаг давати? Та хоч би й хотіли, так дзуськи. Вони вже всі скарби свої на дітей пороздавали, от і маєш. Та ще той Максим… Галя згадала про парубка, і її серденько боляче стислось. Невже не бачить він її почуттів до нього? Невже не помічає? Невже вона йому байдужа або, ще гірше, занадто вбога для нього? «Ой леле! Таточку й мамусю! Рідні мої! Для чого таку нещасну мене на світ народили?» Галя відчувала, що зараз заплаче. Згадка про Максима ятрила їй душу так сильно, що не можна собі уявити. Як вона хоче бути з ним! Він здається їй єдиною рідною душею на цілім світі. Невже ж він її не любить? Невже?! Вона б цього не пережила!

Галя вже не могла стримати своїх сліз і прикрилась, наче ненароком, вишитим рукавом.

— Що ти, стара, мелеш?! — то дід Мокій. — Збреде щось у голову і давай! Сватів їй! Он глянь, яка в нас Галя гожа дівка! Побачиш, од сватів одбою не буде! Не переймайся, доню.

— Та нічого, дядечку, то я так… Я вже не плачу.

Раптом у двері застукали.

Дід і баба таки накликали у свою хату сватів…

* * *

Я не буду вдаватися, як Квітка-Основ’яненко, у подробиці того обряду сватання. Не ті зараз часи. Скажу лише, що свати весь той обряд справно виконали. Ще скажу, хто були ті свати. А були се немаловідомий всенькому селу його статечність пан сотник Архип Савич Вишневський власною персоною, якийсь незнайомий Галі високий худорлявий козак, жвавий і рухливий, а також — хто б ви подумали? — таки Максим Безрідний, сьогодні незвично звеселілий.

Свати як свати.

Одне тільки: собацюру Бровка в їх присутності не можна було втихомирити, він рвався з цепу і гавкав так, що шлейка до крові вп’ялася в шию. Як хто підходив, то пес ховався в будку, звідти гарчав, стікаючи кривавою піною з рота. Врешті-решт його довелося прикрити в комірчину.