Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

- Я сказав щось не те? – раптом поцікавився стиха чужинець, пояснивши: - Ти замовчала, а потім нахмурилася.

- Просто збентежили ваші…

- Твої.

- Що? – розгубилася.

- Не «ваші», а «твої», – виправили мене. - Ми ж, наче, про це домовлялися.

І я чудово пам’ятала про цю домовленість, однак мені чомусь було вкрай важко перейти на неформальне звертання. Хоч я знала, що Рейвану геть не подобається моє «викання».

- Гаразд. Твої слова мене збентежили, – виправилась. - Тому пропоную змінити тему.

Щоки вже геть палали. Я розуміла, що, якщо ми продовжимо, то стану схожою на спілий буряк. Моя уява не могла зараз сконструювати жодної хоч відносно адекватної реакції на прямолінійність Рейвана. Раніше він так себе не поводив. Хоча ні, – дії його часто були дивними й подекуди не раціональними, а от слова... Вони з такою сміливою романтичною неоднозначністю звучали вперше. Як мені здається.

- Через п’ять днів по мене прийдуть, – здивував співрозмовник.

Йому і справді вдалося начисто перемкнути мою увагу на нову шокову новину. І я не знала: радіти мені від цієї звістки чи... чекати неприємностей.

- Хто? – нахмурилась.

В мені сколихнулося тривожне передчуття чогось "галасливого", бо я приблизно уявляла, якою може бути реакція мефесців на незваних гостей. Здається, й Рейвана не раз уже попереджала, що чужинців у нас не люблять. Отже, можуть прогнати або ж силою чинити опір їх просуванню вглиб зони відчуження. Якщо ті взагалі виживуть у диких лісах без краплини магії.

- Друзі, – знизав чоловік плечима, проникливим поглядом вдивившись у мої очі.

- Отже, ви… тобто, ти повернешся до свого попереднього життя? – важко було збагнути, що саме я зараз відчуваю. Всередині мене сколихнувся чи то нудкий сум, чи то часткове полегшення – важко сказати. Проте тривога однаково нікуди не ділась.

Рейван мовчки кивнув.

- Поїхали зі мною, – раптом тихо та рішуче запропонував він.

Сказати, що така пропозиція мене сконфузила, – нічого не сказати. Я поринула в стан шоку й розгубленості; відверто не знала, як відповісти.

- Не говори, поки, нічого. Даси відповідь потім. Але пообіцяй, що принаймні подумаєш, – мені стало геть ніяково від пильного медового погляду його бездонних очей.

- Я… добре, – несміливо кивнула.

Чужинець, здається, з полегшенням видихнув, легко всміхнувшись.

- Сподіватимуся на твою згоду.

- Не знаю. Тут усе моє життя…

- Точніше, змарновані його роки. Світ за Межею підійшов би тобі значно краще, – упевнене.

- Не факт, – не погодилась.

- Я знаю, що кажу. Ти не така, як інші – для мене це ясно, як білий день.

Запала тиша. Ми застигли одне навпроти одного задумливі й нерозважливі. Мені була приємна його турбота, але те, про що просив чужинець, вимагало непохитної рішучості та сміливості, котрих у мене зараз не знаходилося. Покинути свій дім, друзів і вирушити туди, де в мене немає нікого й нічого – надто велика відповідальність, надто шалений ризик. А я не настільки наївна, щоб вірити у "якось воно буде". "Якось" – не завжди щось хороше.

- Я – найзвичайнісінька, – зітхнула й перервала зоровий зв’язок.

- У всякому разі, ти маєш час на роздуми, – усміхнене.

Не дочекавшись моєї відповіді, чоловік вибіг з будинку, залишивши мене у змішаних відчуттях. Я й сама не знала, чого хочу; чи готова взагалі до тих змін, котрі мені так щедро пропонують. Голова розуміла, що у Великому світі доведеться починати абсолютно нове життя. Самостійне. Це буде важко й, можливо, геть не виправдає ризиків. Та серце прагнуло змін, чогось нового й дивовижного. Такого, про що не раз розповідав Рейван.

Мені хотілося побачити на власні очі високі кам’яні будинки, рівні широкі дороги, фонтани й парки з мармуровими статуями, електрику і… як він це називав? Водогін! Так, саме його.

Все, що так яскраво й живо описував чужинець, уже певним чином вимальовувалось у моїй голові й не аби як вражало. А це лише фантазія. Що буде, коли я побачу все це на власні очі?! Якщо побачу…

Хай там як, я маю час усе зважити й обдумати. Зрештою, я завжди зможу повернутися додому – до рідного Мефесу, де на мене чекатимуть Марфа та Лідія – останні рідні мої люди.

***

- Що я роблю? – запитала в самої себе, стоячи нерішуче на порозі власного будинку.

Сонце помалу хилилося за лінію горизонту, із центру села лунали гучні гуляння. Люди давно кричали «гірко» й палили не перше багаття, засмажуючи, певно, вже десятого кабана. Я ж лише мовчки спостерігала за тим, як небом розповзаються відбитки вогняного світла, й вагалася щодо правильності свого рішення.

Не наважилася вдень піти на офіційну церемонію весілля, проте зараз мене долало дивне відчуття образи і ще чогось терпко-гіркого на язику. В пам’яті з’являлися всі гордо-переможні погляди Ореста, його зверхнє співчуття, погрози, дикі пропозиції й упевненість у тому, що без нього я – ніхто. Це злило і пробуджувало в мені бажання вкотре доказати: я не зломлена й можу існувати без сумнівної компанії й нещирого кохання єдиного сина старости.

Саме тому, подумки себе картаючи та шкодуючи про своє, здавалося, дитяче рішення, убралася по-святковому й нешвидким кроком попрямувала до місця бенкету. Дорогою заспокоювала внутрішню невпевненість думками про те, що в моєму виборі немає абсолютно нічого засуджувального. Зрештою, моя ціль диктована далеко не поганими помислами. Та навіть ці переконання не позбавили моє серце схвильованості, руки досі продовжували мілко труситися, наче я прямувала до звіра в пастку, а не на звичайне святкування весілля.

- Всемогутні духи, якщо це помилка, вбережіть мене від неї! – пробелькотіла під носа, наближаючись до місця призначення.

- Ти досі кохаєш її? – раптом почула істеричний крик.

Мимоволі завмерла, прислухавшись. Голос був знайомим і, здається, належав Килині.