Тарас Мельник - Літератор, Тарас Мельник

Детективи їхали на інший кінець столиці, користуючись сигнальними ліхтарями та сиреною. Погані передчуття змушували майора Стеценка спішити до авторки еротичних романів. Вона могла стати наступною жертвою вбивці, який так вміло розповсюджував віруси в інтернеті та слідкував за ворогами.

Сергій Соболь сидів поруч і розглядав щось на планшеті. Йому надіслали повний варіант розділу з описом вбивства Еріка Крафта. Вбивця знущався над ними, розміщуючи тексти своєї реалістичної книги на багатьох сайтах. Десь вони з’являлися швидше, а десь пізніше. Поліція не встигала відстежувати всі рукописи до того, як вони ставали вірусними.

— Що ти там читаєш? — запитав знервований Стеценко.

— Знайшли розділ з описом вбивства Крафта. Повну версію…

— Тоді читай вголос, поки ми рухаємося!

Соболь неквапливо збільшив текст і почав читати сповідь психопата.

Засунувши його у багажник краденої машини, я не боявся, що можу зіткнутися з полісменами. На приладовій панелі гойдалася рація з їхніми частотами, а замість навігатора у мене був прикріплений планшет. На ньому були відмічені всі патрульні машини міста, тому я міг сміливо працювати у відділку диспетчером. Молоді полісмени пересувалися неквапливо. Ніхто з них не знав, що десь поруч їде літератор із своєю першою жертвою.

Покидьок мусив заплатити за брудні слова кров’ю. Інколи сказане не можна стерти, а тільки закрасити брудним бордовим кольором, змішаним із сльозами і потом. Його смерть мала розпочати мій похід за справедливістю. Після нього я хотів взятися за пристарілого автора нецікавих детективів та хвойду, яка писала про те, чого їй самій не вистачало у житті.

Прочитавши одне з оповідань молодого ідіота, який насмілився стати в один ряд із Морфеєм, я загорівся бажанням повторити його. Кілька днів мені довелося все ретельно готувати, однак результат потім перевершив всі зусилля. Коли приготування завершилися, спіймати настороженого писаку виявилося не так важко. Він дозволив собі випивати з друзями та веселитися під час пандемії. Ще один привід вбити брудного покидька.

— Вилазь, кабанчику! — сказав я, коли відчиняв над ним кришку багажника.

— Де я? — запищав самовпевнений хлопчик. — Хто ви? Відпустіть мене!

— Відпущу! — пообіцяв я. — Якщо пограєш зі мною у цікаву гру…

Він лежав із розбитим лобом та закритими очима, не маючи змоги роздивитися попереду себе власне творіння. Для полювання я навмисне одягнув на себе чорного балахона, зшив із шкіряного м’яча маску та підготував такий самий гак, як у його оповіданні «Дідове опудало».

— Яку гру? — пищав він. — Мені страшно. Відпустіть мене, будь ласка!

— Ти ж хотів дізнатися, що таке справжній страх. От і дізнаєшся…

— Це якийсь жарт. Я не хочу помирати…

Він плакав і молився, згадуючи батьків та друзів. Хотілося жити. Ми всі задумуємося про наслідки вчинків тільки перед приходом ангела смерті.

— Що це таке? — запитав він, відчувши металеву застібку на шиї.

— Вибухівка, — відповів я, ледве не зареготавши.

Спочатку я справді хотів одягнути на нього якусь гранату, але потім передумав. Слабак міг підірватися раніше, ніж я до нього дістануся, і таким чином зірвати мені всі задуми. Цього я не міг дозволити, оскільки розплата тоді б нагадувала звичайне вбивство. В такому немає жодного сенсу.

Він не припиняв пищати від страху, доки я не вдарив рукояткою у лоба. Тоді затихнув, намагаючись послухати мої вказівки, від яких залежало його життя. Я скористався подарованою тишею і почав витягати з багажника.

Поставивши молодого нахабу на коліна, я розповів йому про правила:

— Коли я скажу: «Страх!», ти долічиш до десяти, а тоді стягнеш мішок.

— Що мені далі робити? — він тремтів, але виконував всі мої вказівки.

— На твоєму смарт-годиннику наведений таймер на десять хвилин. Весь цей час ти мусиш втікати полем від вигаданого тобою сюжета. Зможеш протриматися, тоді браслет на шиї автоматично розкриється і втечеш за периметр. До того часу не покидай поле кукурудзи, інакше голова може раптом вибухнути та полетіти десь у повітря. Зрозумів?

Він почав хаотично махати головою, побоюючись вступити у гру.

— Я запитав! — гримнув я.

— Зрозумів… Я все зрозумів!

— Страх! — я крикнув і почав відступати на позицію.

Хлопець повільно лічив до десяти, доки не почув сигнал на шиї. Дорога перебувала за межами поля кукурудзи. Йому потрібно було тікати з неї, стягнувши з голови подертого чорного мішка. Він це й зробив…

Якби ж дурень знав, що на шиї не вибухівка, а звичайна дитяча іграшка. Мій блеф виправдав себе у повній мірі. Коли він стягнув з голови мішок, страх за життя скував всі його дії. Перед молодим невдахою опинився жахливий вбивця у балахоні та шкіряній масці, який махав йому гаком та сокиркою.

За мить переляканий хлопець зірвався з місця і стрибнув через канаву у кукурудзу. Сигнальний маячок мені навіть не знадобився. Він тікав і верещав після кожного схлипу. Я спокійно рухався на звуки, не намагаючись поспішати. Сюжет передбачав промариновану у власному страху жертву.

— Ти вже заховався? — закричав я, коли він зробив першу зупинку.

Сухі стебла кукурудзи закривали втікачу огляд. Він біг, але не знав, куди прямує. Спочатку рухався тільки прямо, а потім змінив рух і став кидатися в сторони. Таймер на його руці додавав невдасі сміливості. Я відібрав у нього всю надію, однак він примудрився десь взяти ще. На порозі смерті людина здатна на багато речей, котрі важко спрогнозувати.

— Кабанчику! — я підбадьорював його, щоб не смів зупинятися.

Він стрибав вперед, розмахуючи руками. Вереск не припинявся, тому полювання поступово перетворювалося на нудну забаву. Жертва поводилася настільки галасливо, що я міг кинути через два ряди сокирку і влучити у спину без жодних проблем. Хлопець не міг контролювати своє тіло. Віддався паніці повністю, забувши про інстинкти виживання.