Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

і відчував, як дірка в його лівій шкарпетці виповзає з черевика в усій красі, поки він прямує за панею до сходів на очах усіх присутніх у залі. 

На верху сходів були дуже високі міцні з вигляду двері, єдині з усіх, пофарбовані в чорне. Пані вихором підлетіла до чорних дверей і постукала. Відчинила двері й рішуче підштовхнула Крістофера всередину. 

— Ось він, Ґабріелю, — сказала вона. Потім зачинила за ним двері й пішла, залишивши Крістофера самого в кімнаті овальної форми, де, здавалося, панували сутінки або призахідне світло. 

Кімната була оббита темно-коричневим деревом, на підлозі лежав темно-коричневий килим. Єдиними меблями, здавалося, був велетенський темний стіл. Щойно Крістофер увійшов, висока худа постать виросла з-за столу — сухорлявий стариган зростом метр вісімдесят, — усвідомив Крістофер, його серце на мить зупинилося. Стариган мав багато сивини й найблідіше обличчя і руки, які Крістофер будь-коли бачив. Він мав навислі брови, а вилиці виступали широкими вершинами, від чого очі між ними здавалися запалими й пронизливими. Нижче виднівся гачкуватий ніс-дзьоб. Решта обличчя перетворилася на маленьку гостру точку з довгим похмурим ротом у ній. Раптом цей рот заговорив: 

— Я — Ґабріель де Вітт. Тож ми знову зустрілися, юначе Чант. 

Крістофер знав, що запам’ятав би, якби колись раніше бачив цього чоловіка. Ґабріель де Вітт був ще прикметнішим, ніж Доктор Поусон. 

— Я ніколи в житті вас не бачив, — сказав він. 

— Але я вас бачив. Ви тоді були непритомні, — сказав Ґабріель де Вітт. — Припускаю, що в цьому причина нашої дивної помилки щодо вас. Зараз я з першого погляду бачу, що ви справді маєте сім життів, хоча повинні б мати дев’ять. 

У кімнаті, повній сутінків, Крістофер бачив доволі багато вікон, щонайменше шість, розміщених під стелею високим вигнутим рядком. Стеля була ніби помаранч, здавалося, вона сама увібрала усе світло з вікон. Хай там як, для Крістофера було таємницею, як кімната з такою значною кількістю вікон виявилася настільки темною. 

— Та попри це, — сказав Ґабріель де Вітт, — я дуже сумніваюся, чи прийняти вас. Ваш спадок щиро жахає мене. Чанти виявили себе як шанована родина чародіїв, але в кожному поколінні в них своя паршива вівця, тоді як Аргенти, нехай обдаровані, варто визнати, — це люди, з якими я б і на вулиці не вітався. Ці риси проявилися в обох ваших батьків. Я гадаю, ваш тато — марнотрат, а матір — жалюгідна честолюбиця. 

Навіть Кузен Френсіс не різав правду настільки прямо. Крістофера охопив гнів. 

— О, щиро дякую, пане, — промовив він. — Що я люблю понад усе — так це ґречну душевну зустріч, як оця. 

Орлині очі старигана здивовано вглядалися в нього. Він здавався заскоченим. 

— Я вважав, це звичайна чесність бути відвертим з вами, — сказав він. — Я б хотів, щоб ви зрозуміли, що я згодився стати вашим офіційним опікуном, бо ми не вважаємо жодного з ваших батьків людиною, що пасує для формування майбутнього Крестомансі. 

— Так, пане, — сказав Крістофер, лютий як ніколи. — Не варто було клопоту. Я не хочу бути наступним Крестомансі. Я б з радістю спершу втратив усі свої життя. 

Ґабріель де Вітт тільки роздратовано глипнув. 

— Так-так, це звична справа, поки ми усвідомимо, яку роботу потрібно робити, — сказав він. — Я сам відмовився від посади, коли мені її вперше запропонували, але мені було років двадцять. А ви — звичайне дитя, ще менш спроможне приймати рішення, ніж я тоді. Крім того, вибору-то в нас і нема. Ви і я — єдині чародії з дев’ятьма життями в усіх Споріднених Світах. 

Він зробив жест однією з блідих рук. Десь залунав маленький дзвіночок, і до кімнати влетіла юна товстунка. 

— Панна Розалі — моя головна помічниця, — сказав Ґабріель де Вітт. — Вона проведе вас до вашої кімнати й допоможе облаштуватися. Я призначив Флавіана Темпла вашим наставником, хоча мені й шкода ним розкидатися, і, звісно, я сам також навчатиму вас двічі на тиждень. 

Крістофер рушив за летючою спідницею Панни Розалі, минаючи низку дверей уздовж довгого коридору. Здавалося, нікому й діла не було до його почуттів. Він задумався, чи не варто виявити їх, викликавши новий вихор. Але на цьому місці лежало замовляння, сильне, міцне замовляння. Після навчання в Доктора Поусона Крістофер став чутливим до всіх замовлянь, і хоча він не був упевнений, як саме воно діє, проте був щиро переконаний, що точно зводить нанівець такі штуки як вихори. 

— Це і є замок Крестомансі? — сердито запитав він Панну Розалі. 

— Так і є, — відповіла вона. — Уряд відняв його понад двісті років тому, після того як відтяли голову останньому справді зловісному чародієві. 

Вона обернулася і через плече усміхнулася Крістоферові: 

— Ґабріель де Вітт — лапочка, правда? Я знаю, спершу він здається трохи сухим, але він просто чудо, якщо пізнати його ближче. 

Крістофер витріщився на неї. «Лапочка» і «чудо» здалися йому останніми словами, якими б він описав Ґабріеля де Вітта. Але Панна Розалі не бачила його очей. Вона розчахнула двері в кінці коридору. 

— Ось, — сказала доволі гордо. — Сподіваюся, вам сподобається. Ми тут не звикли до дітей, тож усі мізки викрутили над тим, як би вас затишно облаштувати. 

«Щось не видно», — подумав Крістофер, розглядаючи велику коричневу кімнату з єдиним великим білим ліжком у кутку, яке виглядало доволі самотньо. 

— Дякую, — похмуро сказав він. 

Коли Панна Розалі залишила його наодинці, він виявив у іншому кінці кімнати коричневу спартанську з вигляду ванну, а біля вікна — полицю. На полиці були плюшевий ведмедик, гра «Змії й драбинки» і примірник «Тисяча й однієї ночі», із якого прибрали всі масні подробиці. Крістофер звалив усе гамузом на підлогу і потоптався зверху. Він знав, що зненавидить Замок Крестомансі. 

Розділ одинадцятий

Весь перший тиждень Крістофер ні про що інше і думати не міг, окрім того, як сильно ненавидить Замок Крестомансі й людей у ньому. Здавалося, тут поєднали найгірші риси школи й дому, та ще й додатково кілька власних паскудств. Замок був дуже великий і дуже величний, а ще, окрім часу, коли Крістофер був зайнятий уроками, він був змушений валандатися там самотою, сумуючи за Онейром, Феннінгом, іншими хлопцями, а найгірше — за крикетом, тоді як інші люди в Замку займалися своїми дорослими справами, ніби Крістофера тут і не було. Він завжди їв один у шкільній кімнаті, як і вдома, до того ж вікна шкільної кімнати виходили на порожні стрижені моріжки Замку. 

— Ми думали, ви будете щасливіші, якщо не змушувати вас слухати наші дорослі розмови, — сказала йому Панна Розалі, коли вони прямували довгою дорогою з церкви в неділю. — Але, звісно, недільний ланч ви розділите з нами. 

Тож Крістофер сів за довгий стіл разом з усіма іншими, вбраними в стриманий недільний одяг, і подумав, що немає жодної різниці, є він тут чи немає. Голоси гули поміж дзвоном ножів і виделок, і ніхто з ним не розмовляв. 

— А ви для очистки додайте мідь, байдуже, що кажуть інструкції, — казав Флавіану Темплу бородатий Доктор Сімонсон. — А після цього ви зможете, я вважаю, покласти його прямо в пентакль для обробки вогнем. 

— Незаконна драконяча кров від Мари просто переповнила ринок, — сказала молода пані по інший бік столу. — Навіть найчесніші постачальники не звітують про неї. Вони знають, що зможуть уникнути