Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

селі, там треба буде пройти ще понад кілометр уздовж річки по нашій Лікарняній вулиці, де ніякий транспорт зроду-віку не ходив. А ми вже тепер замерзли, як сніговики, пальці на руках не слухалися, пальців на ногах, схоже, взагалі вже не було, а обличчя, відшмагане кропивою, горіло й пекло так, як ніколи не пече літнє сонце. Губи заніміли. Ноги над колінами задубіли, бо ніякі штани такого вітру не втримають. Ніколи. А навколо темінь і жодної живої душі…

Раптом я згадав:

— Іннонько, біля зупинки є магазин. Зайдемо погріємося, поки приїде автобус.

Довелося досить довго вмовляти її. Може, тому, що губи в мене не рухались і я відчував, що от-от відморожу собі язика. Нарешті вона ледь зрозуміло промовила:

— Автомат.

— Ти хочеш мене застрелити? — ні сіло ні впало спитав я.

— Телефон-автомат. Дві копійки.

Я зрозумів. Але що з того?

— Ну, добре, — сказав я. — Ми подзвонимо додому.

Вона інтенсивно закивала головою.

— І що це нам дасть? Машини у нас немає. Та й не доїде вона сюди — навіть якби була. І у вас немає. Чим нам допоможуть батьки? Підуть пішки назустріч?..

Я це казав, і мені страшенно захотілося, щоби то була правда. Я уявив, як батько швидко вдягається і виходить надвір. Іде, ослизаючись на кожному кроці, цілий кілометр. Падає. Підводиться. Знову бреде проти вітру. А ми в цей час що? Стоїмо, вчепившись у вередливу акацію?

Раптом я зрозумів, що все це не думаю, а розповідаю Інні. І вона відпустила дерево. Але тут трапилася нова халепа. Вона не змогла відірвати від стовбура рук. Рукавички примерзли до скляного футляра акації. Я обережно витяг Іннині руки з рукавичок, а тоді з розмаху тричі стукнув портфелем по тих нещасних рукавичках. По одній, потім по другій, знову по правій… І тоді вони легко відділилися разом із уламками льоду. Ті кришталики я відколупав. Опісля сховав рукавички за пазуху, відчувши на грудях смертельний холод. Інна так і стояла, розчепіривши білі, як сніг, пальці. За хвилину я витяг рукавички і натягнув їй на руки.

— Ходімо, обережно. Як гуси. Перевальцем. Як на ковзанах, — і ще якісь дурниці я їй верз, навіть не замислюючись, що з того виходило.

І ми дійшли до «Продуктів». І, як і слід було очікувати, магазин працював тільки до восьмої. Отже, тепер уже було значно пізніше. Ну, ясно, в музичній школі ми вчилися до сьомої, а потім ще ж скільки стояли на зупинці, а потім поки сюди дошкандибали… Я би її вже ніяк не змусив рухатися далі. Та й куди далі?

До стіни магазину криво, немов інвалід, притулилася телефонна будка. Я почав розстібати пальто, але пальці мене не слухалися. Закоцюбли. І від того, що я зняв рукавички, щомиті коцюбли ще безнадійніше. Нарешті найнижчий ґудзик якось розстебнувся, і я з неймовірним зусиллям запхав праву руку в кишеню піджака, де в мене завжди були дрібні гроші.

Вони там були, та вхопити пальцями бодай одну монетку ніяк не вдавалося. Я не здавався і незабаром зрозумів, що їх там дві. І згадав, що одна — десять копійок, а друга — якраз дві. Зрештою, облишивши спроби захопити пальцями обидві монети, я витяг ту, що далась у руку. Звісно, то були десять копійок. Ну, й чорт із ними!

Долаючи опір іржавих завіс, я відчинив двері телефонної будки і протиснувся всередину. Інна — за мною. Мабуть, вона сподівалася, що у будці нам буде тепліше, ніж надворі. Ну, а вже потім ми побачили, що телефонну трубку відірвано — сам лишень обплетений сталевим дротом кабель із різної довжини жилами теліпався мертвою гадюкою… І так він нас розлютив! Ми зрозуміли, що навіть півсекунди зайвих не зможемо перебувати в тій клятій будці!

А вийшовши, я враз збагнув, що ніякого автобуса не буде. Сюди не доїде жодна машина. Адже пішки пройти не можна, щоби десять разів не впасти! Будь-який автобус уже сто разів розбився би, якби спробував по цій ковзанці доїхати.

Про те, щоб іти нашим наплавним мостом, на якому гуляє вітер і який раз у раз заливають хвилі, і міст той розгойдується на валах, ніби висить над прірвою, навіть подумати — дурне діло. Ну, хіба що для того, щоб ураз урвати муки. Я подивився на міст, аби переконатися, що його справді не можна подолати, і побачив світло фар на протилежному боці. Хтось їхав сюди, в город, із Варварки.

Інна туди не дивилася. Вона взагалі, схоже, нічого не бачила. Так, ніби очі її вкрилися льодом від сліз, — як та акація, як дорога, як тротуари. Ці фари нічим нам не допоможуть, переконував я себе. Вони не повезуть нас додому. Хто один раз переїхав у таку погоду через міст, удруге не поїде… Та притлумити надії я не міг. Річка немов обурилася: що за зухвалий автомобіль! Вона надималася під мостом, піднімаючи його майже метрового діаметру колоди над собою: разом із машиною, разом із людьми, котрі в ній сиділи. І раптом стрімко опадала під мостом, і він падав разом із нею, занурюючись, за інерцією, під воду, аж колеса машини заливали хвилі. Колеса миттєво бралися кригою, та двигун працював, кришив ті незрілі панцирі, й маленький — малесенький порівняно з річкою — автомобіль повз і повз уперед, як сонечко повзе стеблиною, хоч як ту стеблину розхитує вітер.

Тепер на вулиці хоч і немає спеки, як учора, але й після дощу дуже приємна погода. Тепло. Трохи парко, та це теж добре. Навіть уявити собі, як воно нам було тоді, дуже важко.

І мої надії справдилися! Щойно машина виїхала на тверде, я її впізнав. То була жовта «Побєда» дяді Гриші, нашого сусіда через город. Видно, дядя Гриша вирішив навіть не пробувати піднятися по крутій вулиці й почав розвертатися просто біля мосту. Його водило так, що я аж злякався: от зараз його винесе на міст, і міст такого удару не витримає, відірветься й піде у вільне плавання бурхливими хвилями, несучи на собі жовту «Побєду», як символ своєї перемоги над людиною.

Батько вискочив із машини, коли вона й не думала зупинятися. Він, власне, вилетів із неї, впав на бік і кілька метрів так і проїхав на боці по ожеледі. Потім якось ледве підвівся й побіг до нас, так загрозливо ослизаючись, що в мене серце завмирало.

Інна теж його побачила. І якщо ви думаєте, що ото біля акації ми плакали, то помиляєтеся. То