Тимур Іванович Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Громадянин Буштинець? – замість дозволу заходити спитав той.
– Так, а-а-а…
– Вікентій Пилипович?
– Так.
– Доброго ранку. Заходьте, будь ласка, тільки двері за собою причиніть, бо я не хочу, аби нашу розмову почув кожен, хто в цей час може випадково пройти коридором повз цей кабінет.
– А-а-а…
– Це я на вас чекаю. Заходьте вже і причиніть нарешті двері.
Вловивши в голосі «полковника Афанасьєва» (ну, а як ще можна було назвати незнайомця?!) легенькі нотки невдоволення, Кеша поквапився виконати те, що від нього вимагали.
– Сідайте навпроти мене, будь ласка.
Він опустився на гостьовий стілець і завмер в очікуванні невідомо чого.
– Як справи, Вікентію Пилиповичу, що скажете?
– Справи?.. Кгм-м-м…
Оскільки «особіст» був чужинцем, а не своїм, технік не знав, чи можна пожалітися на нелади зі специфікацією. А раптом це буде розцінено як розголошення таємниці сторонній особі?! Тому відкашлявшись, він мовив:
– Справи могли б бути і кращими.
– Могли б бути кращими, якби?..
«Полковник Афанасьєв» дивився на Кешу нібито цілком прихильно… але ж прихильність ця могла бути оманливою! Ще й як могла. Проте, вирішивши дотримуватися обраної лінії поведінки, технік мовив стримано:
– А розповідати незнайомим людям про поточний стан справ докладніше мене ніхто не уповноважував.
– Овва! Ти диви, які ми суворі, – посміхнувся незнайомець. Цієї ж миті двері кабінету відчинилися, всередину зазирнув заводський «особіст» і мовив, зітхнувши з полегшенням:
– А-а-а, то він вже тут, цей ледар! А я ж його шукаю, шукаю…
– Так, Петю, громадянин Буштинець вже прибув у моє розпорядження. Я сам попередив його керівника проекту, а тому прикрий-но двері, щоб ми могли спокійно переговорити сам-насам… наприклад, десь півгодинки.
Заводський «особіст» негайно зник, двері закрилися. Технік же мовив дещо стурбовано:
– Отже, цілих півгодини…
– Прикидаєте, чи встигнете зі специфікацією до одинадцятої? – знов посміхнувся «полковник Афанасьєв».
– Як, ви і про це знаєте? – здивувався Кеша.
– Ну-у-у, якщо я сам особисто попрохав Ісидора Мартиновича, щоб він якомога швидше забезпечив нашу зустріч, то мав же поцікавитися заразом і тим, як це вплине на поточну роботу. Бо маючи повноваження на зустріч з вами, тим не менш, я не уповноважений зривати поточну діяльність вашого заводу в цілому. А тому давайте ближче до справи.
– Давайте, – якомога бадьоріше погодився молодий чоловік.
– Якщо так, тоді скажіть, будь ласка, чи не набридло вам займатися всякими нісенітницями на кшталт цієї от вашої специфікації?
– Але ж навіть з нею заминка вийшла…
– Дурниці, Вікентію Пилиповичу, все це дурниці! Ваше безпосереднє начальство в особі Ісидора Мартиновича ставиться до вас в цілому добре. Можна навіть сказати, схвально ставиться. А тому…
– Але ж на посаді техніка другої категорії я просто приречений виконувати тільки таку роботу, а не якусь іншу.
– «Прире-е-ечений»!.. Пхе, – передражнив «полковник Афанасьєв». – Що за поховальний тон, молодий чоловіче?! У ваші-то роки…
Кеша трохи подумав, перш ніж відповісти:
– Можливо, ви не в курсі, хоча… якщо мене викликали сюди по лінії «першого відділу», то мусили б знати, що вищої освіти мені не бачити, як власних вух без дзеркала. А без вищої освіти я так і сидітиму в техніках аж до самої пенсії.
– Це зовсім не обов’язково, Вікентію Пилиповичу. Якщо тільки ви добре читаєте німецькою, то прошу ознайомитися. Якщо ж ні…
«Полковник Афанасьєв» нахилився, підняв з підлоги й поставив на стіл чорний шкіряний портфель, видобув звідти і простягнув Кеші якусь газету, після чого додав з нотками співчуття в голосі:
– Отже, якщо німецькою ви читаєте погано, то повідомляю, що понад два тижні тому ваш батько – Буштинець Пилип Маркіянович тихо спочив у бозі, до останнього дня свого проживши в швейцарському містечку Кегисвіль, розташованому в напівкантоні Обвальден. Ось некролог.
Однак відштовхнувши часопис, Кеша просичав крізь зуби:
– Отже, подох нарешті, с-с-собака!..
І було в його словах стільки непідробної ненависті, що «полковник Афанасьєв» аж відсахнувся та пробурмотів:
– Ну-ну, молодий чоловіче! Ви чого це?! Не можна ж так на батька…
– Я його ненавиджу.
– Через що, дозвольте дізнатися?
– Бо ця сволота зрадила нашу Радянську Батьківщину. А також через усе те, що натерпівся я… і, мабуть, ще більше – моя нещасна матуся.
– Ну-ну, молодий чоловіче, облиште це, – махнув рукою «полковник Афанасьєв». – Ви маєте розуміти, що час був такий… Дуже непростий час, скажемо відверто: тут фашисти напирають щосили – а тут, бачте, цілий заступник директора Інституту електрозварювання, член-кореспондент республіканської Академії наук та професор кафедри зварювання Київського індустріального інституту, винахідник електромагнітного вібрографа і вдосконаленої голівки для зварювання під флюсом відкритим електродротом всього лише сім’ю встигає з Києва евакуювати, сам же, невідомо з якого дива, лишається під німцями.
Вдумайтесь тільки: замдиректора, членкор і професор – це ж не пересічний лаборант! Він має такі знання в царині зварювання, що фашистам дуже навіть згодяться. Наприклад, якщо йдеться про зварювання товстолистової легованої сталі під флюсом… Ви хоч розумієте, що йшлося про перевагу радянського танкобудування над фашистським?! А мати кращі танки для одної зі сторін протистояння…
– Я все розумію, товаришу полковник.
– Між іншим, я всього лише капітан держбезпеки, – посміхнувся «полковник Афанасьєв». – Посилати до вас у відрядження цілого полковника… це вже якось занадто, знаєте.
– Ой, вибачте, – зніяковів Кеша, – це у мене так… ненавмисно вирвалося. Вибачте, я не хотів вас… переплутувати.
– Гаразд, облишили це. Я просто хотів сказати, що ви, Вікентію Пилиповичу, не маєте ображатися ні на кого: ні на Батьківщину, ні на нас, її вірних відданих охоронців. Бо цілком природним виглядало негайне затримання вашої матері на предмет перевірки, чи не пов’язана вона раптом з чоловіком, який і замдиректора, і членкор, і професор. А вас, малолітню дитину, куди накажете дівати? Скільки вам у сорок першому виповнилося?
– Сім років.
– От бачите! Куди накажете подіти семилітнього ЧСІРа36, батько якого добровільно залишився в окупації, а матір направили на перевірку?
– Я все розумію і не маю найменших претензій до Батьківщини за те, що мене помістили до спеціального дитбудинку, – похнюпився Кеша. – Я лише хотів би дізнатися нарешті, що сталося з моєю нещасною мамунею?
– Ну-у-у, тут діло таке… воєнне, – розвів руками «полковник Афанасьєв». – На жаль, в одній з пересильних тюрем вона захворіла на черевний тиф і померла. Після цього вас тим паче не було
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.
