Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло

Зайшов до стайні, кинув в ясла збите під ноги коневі сіно, зняв з коня недоуздок і зійшов на ґанок. "Мабуть подалася на досвітки", — подумав, скидаючи клямку. Вступив до кухні, щільно причинив двері й витер сірника. Був він у виграші (грали на сірники), тому мирний і сонний. Засвітив і, не догадуючись про причину, оглянув у безладді розкидані по кухні речі. Трохи здивований, пройшов у світлицю. Темною пащею чорніла відімкнута скриня,, на підлозі лежала старенька, забута спохвату жінчина кохта. Степан рвонув з себе кожуха, кинувся до кухні по світло. Оглянув світлицю — зрозумів. Швиргома шпурнув лямпу, майже не тямлячись, схопив з стіни шаблю, стиснув держак, але пальці чорно набрякли, піднявши на гостряку шаблі блакитненьку, в ясно-жовтих квітах, забуту Оксанину кохточку, підкинув її і на льоті, коротким змахом, розрубав надвоє.

Посірілий, дикий,. у вовчій своїй тузі, підкидав під стелю блакитненькі клапті; вересклива, вигострена криця краяла їх З' повітрі...

Потім, відірвавши китицю, кинув шаблю в куток, пішов до кухні і сів коло столу. Набік схиливши голову, довго гладив тремтячими залізними пальцями невимиту дошку столу.

XIII.

Біда за біду чіпляється: ранком, через Гетьків недогляд, племінний бугай Мирона Григоровича розпоров рогом найкращій кобилиці-матці шию. Гетько прибіг до куреня білий, розгублений, била його пропасниця.

— Біда, хазяїне! Бугай, щоб він виздох, проклятий бугай...

— Чого бугай? Ну? — стривожився Мирон Григорович.

— Кобилу збавив... шпирнув рогом... я кажу...

Мирон Григорович роздягнений вискочив на двір. Біля колодязя Митько періщив кілком червоного п'ятилітка-бугая. Той, пригинаючи до землі брижасте воло, крутив похнюпленою головою, далеко назад кидав ногою сніг, розсіваючи навколо спіралею скрученого хвоста срібний порох. Він не тікав від побою, тільки глухо змукував, переступав задніми ногами, мов перед стрибком.

В горлі його ширився, зростав клекотючий рев. Митько бив його по морді, по боках, у хрипі бридкої лайки, не звертаючи увагу на Михея, що тягнув його ззаду за ремінець.

— Відступись, Митро!.. Христом-богом прошу!.. Забуцькає він тебе!.. Григоровичу, та чого ж ти дивишся!..

Мирон Григорович біг до колодязя. Коло тину, понуро звісивши голову, стояла кобилиця. Запотілі коло костреців западини, чорні й глибокі, двигтіли при диханні, з шиї на сніг і на круглі шишки грудних м'язів текла кров. Дрібний дрож хвилював ясногніду шерсть на спині та на боках, корчив здухи.'

Мирон Григорович забіг наперед. На шиї розкраяна надвоє парувала рожева рана. Глибокий, хоч долоню встромляй, довгий поріз, оголене колінчасте горло в корчах дихання. Мироч Григорович стис у кулаці чубок, потягнув догори понурену голову кобилиці. Просто у вічі господареві втупила вона миготливий фіалковий зорок, наче спитала: "що ж далі?" — і на німе запитання крикнув Мирон Григорович:

— Митько! Дубову кору скажи запарити. Ану, звивайся мерщій!

Гетько, стрясаючи на бігу трикутній на брудній шиї борлак, побіг дерти з дуба кору. Митько підійшов до батька, оглядаючись на бугая, що кружляв по двору. Червоний, на талій білості снігу, колував той по двору, вивертаючи безугавний рев.

— Держи за чуба! — наказав Митькові батько. — Михею, біжи по шпагат! Швидше, пику наб'ю!..

Оксамитову, в рідкому волоссі, верхню губу кобилиці закрутили мотузком на закрутці, щоб не чула болю. Підійшов дід Гришака. Принесли в розмальованій мисці жолудьовог" кольору вивар.

— Остуди, — гарячий, певне. Чуєш,, чи ні, Мироне?

— Тато, йдіть до хати з богом! Прохолонете тутаї

.— А я наказую остудити. Загубити хочеш матку?

Рану промили. Мирон Григорович змерзлими пальцями засилював у гилку-циганку суровинку. Зашивав сам. Майстерний ліг на рану шов. Не встиг відійти від колодязя, з куреня прибігла Лукінна. Порожні торбинки її збляклих щок зім'яла; тривога. Вона відкликала чоловіка набік.

— Наталка прийшла, Григоровичу!..' Ах, боже-е ти мій!..

— Чого ще?.. — — заїршився Мирон Григорович, блідніючи ряботинням білястого обличчя.

— З Григорієм... подався зятенько з дому! — Луківна роз-крилилася, мов грак перед льотом, ляснувши руками по подолі, вибухла вереском.

— Серому на весь хутір!.. Господи милосердний, що за напасть!.. Ох, ох!

Наталка в хустці і куцій зимовій кохті стояла посеред кухні. Дві сльозинки тремтіли над переніссям, не падаючи. На лицях її цеглястими плитами лежав рум'янець.

— Ти чого з'явилася? — присікався батько, влазячи у кухню. — Чоловік вибив? Не поладнали?..

"— Пішов він, — ковтаючи сухмінь риданням, гикнула Наталка і, м'яко хитнувшись, упала перед батьком навколішки.— Татоньку, пропало моє житуя!.. Візьми мене звідтіль! Пішов Грицько з своєю присухою!.. Одна я! Татоньку, я, мов колесом, переїхана!.. — часто залопотіла Наталка, не доказуючи кінці слів, — знизу благально поглядуючи на руду підпалину баті ківської бороди.

— Стривай, ану лишень зажди!

— Нічого там жити! Заберіть мене!...— Постукуючи колінними чашечками, Наталка швидко переповзла до скрині і на долоні рук кинула затремтілу в плачі голову. Хустка її збилася на спину, гладко зачісане, чорне пряме волосся звисало на бліді вуха... Плач під тяжку годину — що той дощ у травневу посуху; мати притиснула до запалого живота Натал-чину голову, голосячи невиразно, примовляючи своє бабське, нерозумне, а Мирон Григорович, розпалившись — на ґанок.

— Запрягай у двоє саней!... В дишльові!...

Півень, що діловито топтав біля ґанку курячу свою жінку, переляканий голосним зиком, плигнув з курки й похитуючись зашкультигав подалі від ґанку, до комор, квокаючи й обурюючись.

— Запрягай!...—. Мирон Григорович трощив чобітьми різьблені баляси на ґанку й тільки тоді пішов до куреня, залишивши потворно вищерблені бильця, коли Гетько на ристях вивів із стайні пару вороних, на ходу накидаючи хомути.

По Наталчине майно поїхав Митько з Гетьком. Той, заклопотаний, збив саньми порося, що не встигло забратись з дороги, думаючи про своє: "Мабуть за цим ділом забуде хазяїн про кобилу?" — і радів, попускав віжки.

"Такий уредний, чортяка, якраз забуде!..." настигала дутика, і Гетько, суплячись кривив губи.

— Скачи, чортобісеК.. Ось я тобі! — і зосереджено намагався шмагнути вороного саме під те місце, де кевкала селезінка.

XIV.

Сотник Євген Листницький служив в ляйб-ґвардії Отаманського полку. На офіцерських верхогонах розбився, переломив у передрам'ї ліву руку. Після шпиталю взяв відпустку і поїхав до Ягідного, до батька на півтора місяці.

Старий давно завдовілий, генерал жив у Ягідному самотньо. Жінку він утратив в околицях Варшави у вісімдесятих роках минулого століття. Стріляли в козачого генерала, влучили в генералову дружину та машталіра, простре-

‘лили в багатьох місцях колясу, але генерал зацілів... Покинула жінка дворічного тоді Євгена. Незабаром генерал вийшов на спокій, перебрався до Ягідного, (земля його — чотири тисячі десятин, — нарізана ще прадідові за участь у війні 1812 року, була в Саратівський губернії) і зажив чорнотілим, суворим життям. #

Підрослого Євгена віддав до кадетського корпусу, сам узявся господарювати: розвів племінну худобу, з імператорського заводу купив на розплід рисистих насінників і спаровуючи їх з найкращими матками з Англії та з дінського Провальського заводу, завів свою .породу. Держав на своїй козачій пайовій і купленій землі табуни, сіяв — чужими руками — хліб, взимку и восени полював з хортами, зрідка, замикаючись в білій залі, пив тижнями. Точила його лиха шлункова хороба, і за суворою забороною лікарів не міг він ковтати пережовану їжу; жував, висмоктував соки, а жувки випльовував на срібну тарілочку, яку збоку, на витягнутих руках, постійно тримав молодий, з мужиків, льокай Веніямин.

Був Веніямин придуркуватий, смаглявий,' на круглій голові— не волосся, а чорний плюш, густе, без ворсу. Служив у пана Листницьког.о шість років. Спочатку, коли припало стояти при генералі з срібною тарілочкою, не міг-без мло-сти дивитись, як старий випльовує сірі, розмачулені зубами, жувки, потім звик. За рік, якось дивлячись, як пан вижовує котлетки з білої гиндичини, випльовує' їх, подумав: "пропадає добро! Сам не тріскає, а в мене корчі в животі. Одним словом, лежить, мов собака на сіні. Спробую доїдати за нього, не виригну?" Спробував — не зблював. З того часу після обіду уносив срібну тарілочку до передпокою і там квапливо ковтав те, що панові лікарі заборонили ковтати. Чи від цього, чи від іншого чого, але роз'ївся, залиснів салом, набрав на шиї рясні згортки.

В маєтку з челяді, крім Веніямина, жили: куховарка Ликера, спорохнілий конюх Сашко, пастух Тихін та Оксана з Грицаком, що недавно став за кучера. Пухка, ряба, товстозада Ликера, схожа на жовтий балабух невисходілого тіста, з першого ж дня відшила Оксану від печі:

— Варитимеш, коли робітників на літо найме пан, а тепер я, звичайно, сама упораюсь.

На обов'язку Оксани лежало тричі на тиждень мити в будинку підлоги, годувати птицю і чисто держати птичню. Вона ретельно взялась до роботи, всім намагаючись догодити,' не виключаючи й Ликеру. Григорій більшу частину * часу проводив у просторій, рубленій стайні разом з конюхом Сашком. Аж до густої сивизни дожив старий, але Сашком так і залишився. Ніхто не шанував його по-батькові,

а прізвища, напевне, не знав і сам старий Листницький, у якого жив Сашко понад двадцять років. Замолоду Сашко машталірував, а під кінець життя, втрачаючи силу й зір, перейшов у конюхи. Низенький, весь у зеленій сивизні (на руках — і то росло сиве волосся), з носом, розплющеним ще в дитинстві ударом кийка, вічно посміхався він голубою дитячою посмішкою, блимаючи на все довкола простодушними, в червоних згортках, очима. Псував його апостольське обличчя ніс кирпатий, з веселинкою та спотворена шрамом нижня губа. Під п'янку за салдатчини (родом Сашко був з богучарських москалів), замість звичайної горілки, хильнув він з чвертки гострої: вогнева цівка й пришила йому нижню губу до підборіддя. Там, де пролилася ця рідина, залишився незарослий волоссям рожевий і веселий косий шрам, так наче невідоме звірятко лизнуло Сашка в бороду, поклавши слід тонесенького напильчастого язика. Сашко частенько прихилявсь до горілки; в такі хвилини вештався по подвір'ї маєтку — сам хазяїн —шпаклюючи ногами, ставав проти вікон панської опочивальні і хитро крутив,пальцем перед веселим своїм носом.

— Миколо Оексійовичу! Га, Миколо Олексійовичу?—кликав він голосно й суворо!

Старий пан, коли був цієї хвилини в опочивальні, Підходив до вікна.

— Налигався, копійчана твоя душа? — гримів він з вікна.

Сашко підсмикував * штани і, * підморгуючи, шельмувато

всміхався.