Теодор Костянтин - Капітан далекого плавання, Теодор Костянтин

теж допускаю, але оскільки я тієї причини не бачу, то доводиться вірити, що до самогубства дантиста спонукали відвідини Коруза.

— Коли глухонімий відвідував дантиста й раніше, то, мабуть, той постачав його даними, які діставав у зятя.

— Але як він міг здобувати відомості, якщо інженер дуже далекий від цієї історії?

— Мабуть, умів вивідувати. Можливо, деякі роботи інженер брав додому, і старий нишпорив у його паперах, навіть фотографував. Правда, при обшуку нічого не знайшли.

— Не дивно. Мабуть, перед смертю встиг усе знищити, щоб не скомпрометувати сім'ї.

— Чому ж усе-таки він наклав на себе руки?

— Дуже просто, — відповів Богдан. — Мабуть, Коруз вимагав у нього таких відомостей, яких той не міг дістати.

— Це припущення правильне, якщо Коруз і раніше навідувався до дантиста.

— Вони могли зустрічатись не лише на квартирі, а й десь у іншому місці.

— А що, як дантист не працював для Коруза? Для чого ж тоді було Марчелу заходити до нього? Хіба що з наміром щось рознюхати… Тоді чому саме до нього — старого діда, а не до інженера, який має в руках усі таємні документи? Ні, я певен, що дантист з Марчелом зналися раніше.

РОЗДІЛ 12

Міка вперше запросила Раду до себе додому. Пообідали, а потім вона запропонувала поїхати до далекого лісу.

— Боже, скільки жінок мені заздрить зараз! — сказала вона, коли поверталися додому.

— Чому? — спитав Раду, вдаючи, що не зрозумів її захоплення.

— Тому, що я ось так їду з тобою в машині.

— Перебільшуєш, мила дівчино. Скоріше, мені заздрять чоловіки. Чи багато таких гарних дівчат можна зустріти в Бухаресті?

— Якщо я тебе коли-небудь застану в цій машині з іншою жінкою, повидряпую очі,— сказала вона, кладучи голову йому на плече.

— Ну, це вже занадто! Якби я був твоїм чоловіком… У мене є чимало друзів, хоч найдорожча моєму серцю ти.

— Це мене не тішить.

— Ось ти, Міко, вже й дома, — зупинив машину Раду.

— Так швидко… Тоді зайдемо до мене, вип'ємо кави.

— Ти пам'ятаєш, о котрій годині ми з тобою розлучились цієї ночі?

— Було вже за третю.

— А о сьомій я вже був у міністерстві. Отже, спав дуже мало…

— Чашка кави тебе освіжить. Мені так важко розлучатись… Коли вже такий стомлений, то не завадить трохи перепочити в мене.

— А що скаже твоя мати?

—Її нема дома. Мати повертається завжди дуже пізно, а частіше залишається ночувати там, куди її кличуть.

Квартира Міки з двох кімнат та вітальні виглядала досить пристойно.

— А у вас тут затишно.

— Так, досить скромно, відповідно до наших достатків.

— Не так уже й скромно. Видно, мати має добрий заробіток.

— Аякже, і коло мерців можна їсти шматок хліба. Правда, мій батько мав невеличку майстерню, де робили труни. Справи в нього йшли добре… Сідай в оце крісло, воно дуже зручне для відпочинку.

— Тут можна навіть заснути.

— Відпочивай, а я тим часом приготую каву… Раду, а коли ти мені дозволиш самій вести машину? — через хвилину спитала Міка із сусідньої кімнати.

— Тобі дуже хочеться?

— А чому ж ні? Гадаєш, я погано виглядатиму за кермом?

— Навпаки, мабуть, дехто скрутить собі шию, оглядаючись услід. Боюсь, що буде багато нещасних випадків.

— Я ніяк не можу зрозуміти, коли ти говориш серйозно, а коли жартуєш. Мені страшенно не подобається, коли з мене хтось насміхається, тоді моя помста не знає меж.

Раду засміявся.

— Чого ти регочеш?

— Не гнівайся. Я сміюсь сам над собою, бо вчинив велику дурницю. Скільки вже ми з тобою знайомі?

— Десять днів.

— Якби мені якась дівчина сказала такі слова, як оце ти, то відповів би: «Я не одружувався до цього часу, бо не хотів, щоб жінка водила мене на налигачі. Шукай собі іншого, дівчино!» Тобі ж, Міко, не можу так сказати. Я тільки не вмію красиво говорити, але, здається, нема нічого такого в світі, що не зробив би для тебе.

— Ой, брехунець ти мій!

— Що ж робити, щоб ти повірила?

— Нічогісінько не треба, — обняла його Міка. — Лише навчи мене водити машину.

— Обов'язково навчу, як тільки повернуся…

— Ти виїжджаєш з Бухареста? — стривожилась вона;

— Так… От відгадай куди.

— Звідки мені знати? Сам скажеш.

— За кордон.

— Тебе посилають з дипломатичною місією? — голос Міки затремтів від хвилювання.

— Ні, мене посилають одного як дипломатичного кур'єра. Маю нагоду трохи провітритись.

— Ти знаєш, куди посилають?

— Взагалі на Захід, а не в якусь окрему країну.

— Ти щасливий, заздрю я тобі. Боже, чому я не можу поїхати куди-небудь, ну хоча б до Чехословаччини, щоб потім хвалитися поїздкою за кордон?

— Якщо, ти мене хоч трошки любитимеш і будеш слухняною, то обіцяю влітку повезти до Праги.

— Не вірю. Тобі це дорого коштуватиме.

— До літа я поверну борги. А з-за кордону сподіваюся привезти деякі речі, й за них матиму гроші. Що тобі привезти?

— По-перше, я повинна знати, чи ти справді поїдеш.

— Поїду. Кажи, який подарунок ти хочеш мати з-за кордону.

— Ніби я знаю, що там є… Вибереш щось сам, щоб тобі було до вподоби. Тобі сказали, коли маєш їхати?

— Цієї декади. Буду відсутній два тижні.

— Ой, обіцяла ж тобі приготувати каву! — стрепенулась Міка. — Твоя несподівана звістка мене так приголомшила, що я й забула.