Марія Миколаївна Влад - Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад

якби такий трафив ся, що буде заходити собі з жінкою, то буде шкода в худобі: худоба нараз розриває ся, губиться лісами. Це буває і тоді, коли один з-перед другого щось украде; і це недопустиме. Врешті, полонинники мають жити в злагоді. Так їх треба уміти дібрати один до одного.

От вам і пригоди з бісицями. От і співанки:

Вийшла любка в полонину вівчєря шукати, Подивилася у стаю — ніде ‘го приймати. “Ци я тобі не казала — покинь вівці пасти, Тепер ше ти молоденький, хочеш тут пропасти”. “Ой не плач же, любко люба, не бідкайся, бідко, Бо із цеї полонинки до тебе не видко. Відколи тебе не виджу, нічка мені мала. А вже тота полонинка вогником палала”. “Я й гадала, легінику, гасити, гасити, Писаними гарчиками водиці носити”. Ой піду я в полонину, та й там і загину, Скажу собі посадити в головах калину. Будуть пташки прилітати калиноньку їсти, Будуть мені приносити від милої вісти.

Не один сумно виспівував, ідучи в полонину:

Іду літо літувати, білі вівці пасти. Відай маю цего літа без любки пропасти.

Не одна виводила у селі:

Ой коби я, молоденька, свої крильця мала, Я би в тоту полонинку щоднини літала. Ой коби я крильця мала, я би полетіла, Я би свому миленькому вівці подоїла. Ой коби я крильця мала, я би поленула, Я би свому миленькому вівці завернула.

А тим часом полонина живе своїм життям: вівчарі пасуть і доять у струнках овець, бовгарі доглядають товар, стадарі — коней, свинарі — свиней, нічники вартують із стрільбою уночі, спузар носить воду, дрова до ватри та піддержує її, аби не згасла. Усі ходять у мазанках — сорочках, виварених у маслі або в лою. Під такою сорочкою тіло не брудниться, паразити не заводяться. В одній мазанці ходить полонинник ціле літо. Каже вуйко Николай, що в спеку у ній гаряче, а в холод так зимно, що аж шкіра потріскає. Тяжке “літування, але добра плата: ватаг і старший вівчар дістають за літо 5 — 6 бербениць бриндзи або 50 злотих, постоли на місяць, харч і вільний випас своєї худоби; молодші пастухи — 3-4 бербениці бриндзи і харч або 25-32 злоті; бовгарям платять грішми — 8 злотих за місяць і харч.

Хто літував на полонині, тому легко було пережити всяке лихо у житті: умів собі раду дати. Ватага мали у селі за найповажнішого порадника. Він умів усе, майже все знав.

Яка ж тота полонинка весела, весела, Як до неї вирушєла худібка із села!

А вирушали — і тепер так — перед Зеленими святами, коло 20 травня. Того дня стріляють, трембітають скрізь по горах, вівчарі трублять у роги — все те на знак, що настав час виряду на полонину. Кожен ґазда-депутат виганяє на полонину свою маржину і тих, що йому повірили. То неповторне видиво.

Ватаг іде з одним або двома пастухами наперед, аби у стаї і на стоїщу все прилагодити до приходу маржини.

Зачинається велика магія. Одно і то щоліта. І не можна порушити звичаю. Ніхто би на таке не відважився. Прийшовши до стаї, отворяє ватаг двері і промовляє: “Дєкую Господу Богові, що допоміг, аби я у тебе ввійшов у мирности, в радости, так мені, Господи Боже, допоможи з тебе зійти у мирности, радости.

Як мені Бог поміг зиму перезимувати, так мені, Господи святий, допоможи літо перелітувати, товаришам моїм та всім християнам”. Помолившися, скидає теркілу (свої речі) у кут, заходить за ватерник — затинає на відлів сокирою у стіну і кидає на тогідне ватрище підкову на щастя. 83

Аж тепер береться зробити живу ватру. Впихає по кусневи сухої губки по оба кінці розколеного патика — один кінець припирає до одвірка, а другий — до лодви, яку держить пастух. Почерез патик перемітує ватаг ремінь у два обхвати, тягнуть у різні боки той ремінь з пастухом, патик крутиться то в один, то в другий бік — губка треться до одвірка і до лодви, аж затліється, а дим з неї фушкає далеко і стелиться по горах. Це жива ватри. Оба — ватаг і пастух — вклякають навколішки до сходу сонця і моляться, закінчуючи словами: “Допоможи мені, Господи, як єс поміг цю живу ватру розкласти, єї ізгасити”.

А загаснути до кінця полонинського літування вона не сміє.

Дідо вповідав, що ця жива ватра добра на худобу і для людей: звір боїться її духу і не береться маржини, ні чоловіка. Дідо Мирін, бувало, коле надвоє, натроє один сірник (по війні сірників і мила, як і тепер, не було) та й приказує: “Відколи люди кладуть ватру з тих дідчих сірників, від того чєсу слабує худоба, звір єї хапає, настали податки, люди збідніли, бо то все Бог не благословить”.

А ватаг, як зробить живу ватру, зараз-таки відгашує її у воді — кидає вугля у воду. Тою водою він хрестить все: струнки, кошари,