Рафаелло Джованьолі - Спартак

— У мене є…

— Добре, витрачай їх як заманеться, я відшкодую… Але їдь… сьогодні ж… не затримуючись у дорозі… І повертайся… якомога швидше… з доказами!

Щоб зрозуміти цей божевільний гнів красуні Евтибіди, нам доведеться трохи повернутися назад у часі. Ми розповімо читачам, які події відбулися протягом двох місяців, відтоді як Валерія, переможена пристрастю до Спартака, віддалася йому.

У ті дні, коли Спартака цілком поглинула любов, коли він вважав себе коханим, Евтибіда неодноразово наполегливо запрошувала його до себе — нібито у важливій справі, пов'язаній зі змовою гладіаторів. Спартак нарешті відгукнувся на її заклики і прийшов у дім куртизанки.

У душі Евтибіди спалахнула пристрасть, і вона не сумнівалася, що гладіатор відгукнеться на її заклик. Коли їй вдалося заманити Спартака до себе, вона вжила усіх засобів зваби, які підказувала їй витончена розбещеність, але, на її превеликий подив, побачила, що рудиарій байдужий до її чарів. Їй довелося переконатися, що існує людина, здатна відкинути її пестощі, тоді як решта пристрасно шукали й домагалися їх. Саме цей гладіатор, що знехтував її, був єдиною людиною, до якої вона щось відчувала.

Ставши ланістою у школі гладіаторів Сулли, Спартак незабаром виїхав у місто Куми, на околицях якого в диктатора був розкішний маєток. Там Сулла оселився з усім своїм двором і родиною.

Самолюбство Евтибіди було ображене, почуття її залишилося без відповіді, і вона здогадувалася про таємні причини такої зневаги: безсумнівно, у неї була суперниця, якась інша жінка заволоділа серцем Спартака. Грекиня інстинктивно відчувала, що тільки інша любов, образ іншої жінки могли зупинити Спартака, і лише тому він не кинувся в її обійми. Вона доклала усіх зусиль, аби забути рудиарія, вигнати з пам'яті спогади про нього, але все було марно. До цього дня Евтибіда була щаслива й безтурботна, а тепер стала найнещаднішим створінням. Читачі бачили, з якою радістю Евтибіда вхопилася за можливість помститися коханому і своїй щасливій суперниці.

Обминувши ворота, кінь, пришпорений вершником, помчав щодуху, і варта чула, як віддалялося й нарешті загубилося вдалині відлуння дзвінкого тупоту копит. Незабаром кінь проскакав Священною вулицею і зупинився біля будинку Евтибіди. Вершник зіскочив з коня й, схопивши бронзовий молоток, що висів біля дверей, кілька разів вдарив ним. У відповідь пролунав гавкіт собаки — сторожовий пес був у кожному римському дворі.

Незабаром вершник почув кроки воротаря — він йшов, голосно окликаючи собаку, щоб той замовк.

— Хай благословлять тебе боги, добрий Гермогене!.. Я — Метробій, щойно прибув з Кум…

— Із приїздом!

— Я увесь мокрий, мов риба… Юпітер, володар дощів, бажаючи побавитися, показав мені, як багато в нього запасів води в коморах небесних… Поклич кого-небудь із рабів Евтибіди й накажи відвести мого бідолашного коня у стайню, нехай його поставлять у стійло й дадуть вівса.

Воротар, узявши коня за вуздечку, голосно клацнув пальцями, — так викликали рабів, — і сказав Метробію:

— Заходь, заходь. Біля галереї ти знайдеш Аспазію, рабиню пані. Вона доповість про тебе. Про коня я подбаю. Усе, що ти наказав, буде зроблено.

— Прибув Метробій з Кум… — доповіла Аспазія господині.

— Ох! — радісно вигукнула Евтибіда й підхопилася з дивана. — Приїхав?.. Проведи його у кабінет… я зараз прийду.

Надворі вирувала буря. Часті блискавки одна по одній опромінювали конклав похмурими спалахами, а жахливий гуркіт грому пронизував будинок. Між гуркотінням чітко чувся стукіт граду й шерех дощу, а сильний північний вітер дув з пронизливим свистом у двері, у вікна й у всі щілини.

Грекиня увійшла в кабінет, де на неї чекав Метробій. Актор зняв плащ і Евтибіда помітила, що він змок до нитки. Евтибіда гукнула рабині:

— Розпали вогонь у каміні й принеси одяг, аби наш Метробій міг перевдягтися. І подай у трикліній вечерю.

Повернувшись до Метробія, вона схопила обидві його руки й, міцно потискуючи їх, запитала:

— Ну як? Хороші новини ти привіз мені, Метробію?

— З Кум гарні, а от з дороги погані.

— Бачу, бачу, бідолашний мій Метробію. Сідай ближче до вогню. — Евтибіда підсунула ослін до каміна. — Скажи мені швидше, чи маєш ти бажані докази?

— Прекрасна Евтибідо, як тобі відомо, золото відкрило Юпітерові бронзові ворота вежі Данаї…

— Ох, облиш балачки… Невже навіть ванна, яку ти щойно прийняв, не подіяла на тебе й ти не можеш говорити коротше?..

— Я підкупив одну рабиню й через маленький отвір у дверях бачив кілька разів, як між третьою й четвертою годинами ночі Спартак заходив до кімнати Валерії.

— О боги пекла, допоможіть мені! — зойкнула Евтибіда з дикою радістю. Звернувши до Метробія перекошене обличчя з розширеними зіницями палаючих очей, тремтячими устами, наче тигриця, що жадає крові, вона запитала: — Тож, виходить, щодня… ці негідники… безчестять славне ім'я Сулли?

— Думаю, що в запалі пристрасті вони не зважають навіть на заборонні дні.

— О, для них настане заборонний день, бо їхні кляті голови я присвячую богам пекла! — урочисто вимовила Евтибіда.

Вона зібралась було йти, але раптом зупинилася й, повернувшись до Метробія, мовила:

— Перевдягнися, підкріпися в триклінії й зачекай на мене там.

«Не хотів би я вплутуватися у шпетну справу, — подумав старий комедіант, йдучи в кімнату, призначену для гостей. — Аж надто вона гарячкова… Аби не накоїла чого!»

Незабаром актор у сухому одязі увійшов у трикліній, де на нього чекала розкішна вечеря. Смачна їжа й добре фалернське змусили відчайдуха забути нещасливу подорож і відігнати передчуття близького нещастя.

Не встиг він закінчити вечерю, як у трикліній увійшла Евтибіда, бліда, але спокійна. У руках вона тримала сувій папірусу в обкладинці з пергаменту, розфарбованого сурмою. Цей сувій був перев'язаний лляною тасьмою, скріпленою по краях печаткою з воску із зображенням Венери, що виходить із піни морської.

Метробій, трохи знітився, побачивши листа:

— Чудова Евтибідо… я волів би… я хотів би знати… кому адресований цей лист…