Павло Федорович Автомонов - Галка

бік фронту. Як же ви вранці побігли в кінотеатр, товаришу старший лейтенант, — докірливо говорив далі, — не відчуваючи, що в кобурі уже нема зброї. Ви що, раніше не носили ані нагана, ані пістолета?..

— Ти ще й відчитуєш Галку? — підскочив до коменданта Орел. — Та такого служаку варто…

Старшина зблід, відчувши біду, і промовив обезкровленими губами:

— Я ж хотів, щоб новий радист був обачнішим. Я ж не доповів начальству про це. Я ж, приїхав до вас раніше, знаючи, що товариш старший лейтенант зараз переживає. Я ж… Вже завтра синоптики обіцяють ясну і морозяну погоду… Так. Я винуватий. Пробачте…

ВИЛІТ

Прогноз старшини справдився. Вже наступного дня подих Арктики, підсилений дужими вітрами, розігнав тумани. Надвечір мороз поміцнішав до двадцяти градусів. Виплив над містом ясний місяць, точнісінько такий, як і в той вечір, коли я пішов із запасного полку в розвідвідділ штабу Ленінградського фронту.

Двома легковими автомашинами група відчалила з Невського на аеродром. Я сидів поруч з Кудрявим і Орлом, час від часу мацав, чи на місці, чи при боці у кобурі пістолет.

На аеродромі нас чекав транспортний літак «дуглас». Обслуга вже вантажила вісім стокілограмових лантухів. У мішках: боєприпаси, запасні батареї й елементи до рації, автомати, протипіхотні міни, тютюн, медикаменти, бинти, цукор, сіль, топографічні карти, папір, гвинтівка для безшумних пострілів, ручний кулемет Дегтярьова, чоботи і валянки, кілька комплектів нової німецької уніформи. До кожного мішка прив'язано лижі, а то й дві пари.

Ще на Невському Кудрявий, Сокіл, Короп і я одягнули дешеві шевйотові костюми, сорочки-косоворотки, а старший лейтенант Іван і лейтенант Петро новеньку уніформу німецьких солдатів. Усі взулися в чоботи, а валянки про запас поклали хто у вантажні мішки, а хто у свій ранець. Був ще й вибір — фуфайка чи кожух? Я брав фуфайку і ватяні штани: у кожусі при повній викладці радиста будеш неповороткий, мов годований кабан. В особистому речовому мішку було сотні три патронів до автомата, кілька гранат-лимонок, бинти, дещо з медикаментів і харчі. Нам дали на п'ять днів: сухарі, консерви, копчену ковбасу, цукор, сіль, а також мило, плащ-палатку і запасні байкові онучі та вовняні шкарпетки.

Пілоти тим часом перемовлялися. У того, котрий розхвалював фільм, клубочилася з рота пара. Він од душі реготав. Я навіть знітився від того сміху.

— Якщо не встигнемо на 22 годину, примусимо кіномеханіка прокрутити спеціально для нас, — сказав той, що сміявся.

— Чув? — штовхнув ліктем мене уважний Короп. — Кіно в них у голові…

— Ти мені про кіно, як і про старшину, не нагадуй! — з серцем відповів я. — До кінця війни не піду в кінотеатр!

До нас підійшов Андрій Савич.

— Про твої сумніви та антену я знову розмовляв з начальником радіовузла. Він попередив, щоб ти не захоплювався ніякими експериментами, якщо група хоче мати надійний радіозв'язок із Центром.

— Зараз не хочу думати ні про які антени! Стрибаємо ж наосліп? — відповів я.

— Майже. Пілоти орієнтир знають — поруч два невеликих озера, — нагадав майор Савич.

— Отож. Треба ще приземлитися, зібратися всім ї знайти вантажі. А потім думати про вихід в ефір… Невже не могли нас десантувати в якийсь партизанський загін? — з тривогою в голосі запитав я.

Ще на Невському група знала про орієнтир — «два озерця» і що район той натиканий німецькими військовими частинами. Та все ж ця місцевість була зручна для десантування: звідти недалеко і основний район наших дій. На запитання про партизанський загін і сигнали майор Савич лише зітхнув і заговорив тихим голосом про інше:

— Є сувенір! Ходімо за літак…

Ми обійшли літак і зупинилися. Майор Савич дістав з польової сумки дві баклаги.

— Сховай одну в упаковку рації, другу — в ранець. Вже там, на землі, дай усім трохи випити. Збудження буде велике, і треба вгамувати нерви. Однак тільки не в літаку! — суворо попередив Савич.

Тим часом десант запросили на борт літака. Майор прощався з кожним, обіймаючи і тиснучи руки.

— Можливо, зустрінемося там… — задумливо сказав він Кудрявому.

— Ми запалимо вогнища для вас.

— Та то я так… — понурим голосом мовив Савич.

Та й сказаного було досить, щоб зрозуміти, що в разі потреби майор теж сформує, групу і полетить у ворожий тил. Він знає добре фінську, естонську і ще якісь мови народів північної Європи.

— Повертайтеся! Повертайтеся, сябри мої!

Семеро виструнчилися. Майор віддав честь.

По трапу хлопці заходили в літак і зупинялися біля відчинених дверей літака, щоб ще раз поглянути на цю ленінградську землю, за яку кожен уже пролив кров. Можливо, вранці дивізії й армії Ленінградського фронту розпочнуть свій довгожданий генеральний наступ на війська німецької групи «Північ», які ось уже дев'ятсот днів залізними пазурами стискали горло Ленінграду, задушили вже голодом шістсот тисяч людей, зруйнували снарядами і бомбами тисячі будівель. Колись же то мусить прийти край цьому!! Можливо, завтра і розпочнеться історична операція під умовною назвою «Нева-2».

Майор помахав рукою.

Хтось з обслуги зачинив дверці, а потім відкинув від борту довгу лаву.

— Сідайте.

У літаку пітьма. Я і Петро притулилися лобами до ілюмінаторів. Майор проти ясного місячного світла побачив, наші обличчя і кивнув головою.

Заревли мотори. Поли майорової шинелі забилися у цьому вихорові, та ось Савич