Леонід Григорович Кононович - Пекельний звіздар

— Що правда, то не гріх, — каже Найда. — Чорти до нього щоночі до хати злітаються і все йому розказують: яке зілля збирати, як зціляти… А він тільки орудує ними. Одному каже: полети за синєє море та принеси такої й такої трави, а другого на Литву посилає чи у Крим, де чарівні мазі роблять… О, то відьмак ще той!

Сплюнув Івась під ноги.

— Брехні, — каже, — то все! Я у його хаті ночував, то ніяких чортів не бачив. А що знає він лік од усякої хвороби, то се йому Бог теє знання дав. Бо чорти тільки шкоду роблять людям!

— Ну, не знаємо… — каже Найда. — Балакають таке!..

— Ох, дивися, — каже Ладько, — а то чорти як ЗЛЕТЯТЬСЯ!..

— А що козакові чорти! — каже Івась. — Козак і сам чорт! Он, кажуть, Богун у самісіньке пекло спустився та як дав їм там усім чосу — вони там од нього тікали, як опарені!

Хлопці перезирнулися.

— Добре, — кажуть, — нам пора… а то на вечерю запізнимося. Там як прийдеш у свинячий голос, то тільки облизня вхопиш! То будеш завтра у Барила?

— Буду, буду! — каже Йвась. — Ідіть собі, вечеряйте…

Та й подався у передмістя, бо вже й смеркати почало.

Характерник сидів на присьбі й курив люльку.

— Ого, — каже, глянувши на Йвася, — добряче тебе пощербили! Хто се?

— Та… з хлопцями зчепився! — каже Івась неохоче.

— І як?

— Та так… не дуже!

— А чого ж так?

— Бо гуртом навалилися… Хто такий Барило?

— О, — каже характерник, — се рубака та зух, що небагацько таких є на Запорожжі! А що?

— Він козацькому ділу навчає. Піду завтра з хлопцями.

— Той научить, бо ріжні фортелі знає… — каже характерник. — А от болотом ти дарма рану заліпив!

— Чом би то?

— Зараза може підкинутися. Ходи-но до хати!

Як зайшли вони в світлицю, то Козуб посадив Івася на лаві й обмив грязюку з лоба.

— Гарно тебе садонули! Ногою, певне, бо геть брова репнула.

— Пусте! — каже Івась. — До весілля загоїться.

— То нащо ж до весілля чекати! — каже характерник. — Зараз і гоїти будемо.

— А як?

— А от побачиш! — каже характерник.

Та й притулив долоню до тієї рани. Защеміла вона, а далі й запекла немилосердно, та не встиг малий козак і стямитися, як ущух лютий біль. Запаморочилася йому голова, попливло все увіччю й провалився він у якусь дрімоту, а крізь неї долинув до нього тихий-тихий шепіт:

— За лісом за пралісом два кийви на мечах б'ються. Вони б'ються-рубаються, мертвою кривлею обливаються. Піду я, відун-бісуркан, до тих кийвів, стану їм такеє речення казати: «Ой ви кийви, княжії вої, білеє тіло ви не затинайте, мертвої крови дарма не проливайте! Підіть ви, княжі кийви, на гору Заруб, принесіть живої води, що з Велесової кирниці біжить, — щоб Івася, внука Троянового, воя Дажбожого, уздоровити, білеє тіло його зцілити». Місяць у небі, мрець у землі, дуб у діброві. Як у того мерця рани не болять, так щоб і в Івася, внука Велесового, воя Троянового, рани не боліли да не щеміли. Слово моє тверде як камінь. Амінь.

Струснув Івась головою й прокинувся.

— А далі що? — питається.

— Все, — каже характерник.

— Як то — все?

— А помацай!

Мацнув себе малий козак по лобі й не знайшов рани.

— Диви! — каже. — Де ж се вона поділася, в дідьчої мами? Допіру ж була!

А Козуб зареготався.

— На ось! — та й простягає йому люстерко з венеційського шкла.

Зиркнув Івась у теє люстерко і почув, як мороз побіг йому по шкурі: там, де брова була розбита, білів шрам, тонесенький, мов павутинка.

— Господе, Твоя воля! — видихнув малий козак. — Великії ж дива твої, Батьку Трояне! Як се ти робиш… га, Козубе?

— Се ще диво невелике, — каже йому характерник, забираючи люстерко. — Рани гоїти просто, коли в чесному бою їх заробили. А от як приходять люде, котрих на смерть закляли!..

— То що?

— Всяк буває! — нехотя каже характерник. — Як яке прокляття.

— Хіба вони ріжні бувають? — питається Івась, знай мацаючи себе по лобі.

Козуб