Володимир Кільченський - Присмак волі

Що в головах ворон кряче, А в ніженьках коник плаче. — Біжи, коню, дорогою, — Біжи, коню, дорогою, Степовою, широкою, Щоб татари не піймали, Щоб татари не піймали, Сіделечка не здіймали. Сіделечка золотого, Сіделечка золотого З тебе, коня вороного. Як прибіжиш під ворота, Як прибіжиш під ворота, Стукни, грюкни біля плота. Вийде сестра — розгнуздає, Вийде сестра — розгнуздає, Вийде мати — розпитає: — Ой, коню мій вороненький, Ой, коню мій вороненький, А де ж мій син молоденький? — Не плач, мати, не журися, — Не плач, мати, не журися, Та вже твій син оженився: Та взяв собі паняночку. Та взяв собі паняночку — В чистім полі земляночку...

Татари спочатку бігали з киями, прагнучи покарати тих, хто співав, а як увесь люд підхопив пісню, то рушили вперед, не звертаючи уваги на цей прощальний спів по рідній землі.

Наближалися до урочища Кара-Тебень, і назустріч невільницькому каравану уже виїжджали радісні татарські гурти. Молоді татарчата підбадьорювали полонених криками та ударами по спині киями. У ногайській орді була радість: вони ж бо не вели ніякого господарства, а займалися лише випасами худоби, і християнський люд — це засіб для подальшого існування, захопленням ясиру займались найбідніші степовики. З передніх рядів уже виймали палі, розв’язували мотузки, і тих, хто падав непритомним, відтягували від гурту полонених.

Почало сутеніти, і навкруги запалахкотіли вогнища, біля яких весело носилися ногайські діти. Дехто з них встиг і гостинець отримати з чужої сторони. Татари працювали спритно і злагоджено: одні відбирали людей за віком, другі — за статтю, треті визначали, хто сильний чи слабкий, та ділили по гуртах. Уже чулися крики тих, хто був відібраний, бо ж його розпеченим тавром мітили, як якусь худобину, на сідницях. Хлопці ледве встигали дивитися один за одним, щоб не загубитися, бо і в рабстві легше бути разом, а тут ще й Орися пропала з очей. Тиміш весь час роздивлявся, і тільки татарчуки відходили, кричав у той бік, де були жінки: «Орисю, Орисю!..» Різноімення криків долинало звідусіль. До них підбігли два дужих ногайці і, схопивши під руки, потягли вперед, і зразу ж дикий біль пронизав козацьке тіло й душу: «Тавро! Мамо!..» їх відкинули до загального гурту. Хлопці здерли обгорілу тканину з обпеченого тіла та почали нишпорити на траві, шукаючи прохолоду, щоб хоч якось вгамувати нестерпний біль. Загальний ґвалт і божевільний шабаш ногайців продовжувався. Деякі з них підкидали хмиз у багаття, інші ходили з водою, щоб напоїти невільників та погодувати їх, бо вони тепер — їхній ясир. Здавалося, ногайці нічогісінько не тямлять у людському безмірному лихові...

Хлопці зайняли місце на краю гурту інших полонених. Побачили, що увага татар уже послабилась, і вони тепер захопилися своїми ігрищами та веселощами. Тиміш непомітно став пересуватись навколішки та роздивлятись, в якому гурті його Орися. Побачив, як хтось із гурту дівчат махав рукою, і він непомітно, щоб не привертати увагу ногайців, пересунувся туди. Нахилився до Орисі, і вона, схлипуючи, припала до нього. Тиміш прошепотів їй на вухо, щоб вона сьогодні вночі лягла на краю гурту напроти Великого Ковша, в їхній бік. Вони з Андрієм мають намір втікати, а без неї Тиміш не піде.

Орися погодилась, і хлопець став пересуватися до свого гурту, не привертаючи до себе ворожих очей. Потроху гвалт почав вщухати, змучені полонені та зморені поневолювачі готувалися спати. Хлопці як могли підлагодили свої недобиті чоботи, знайшли неподалік по каменюці і стали спостерігати, як несуть охорону ногайці.

Поневолювачі були виснажені довгим переходом, тож рано повкладалися Спати, проте де-не-де висувалися похилені голови дозорців. Тиміш поповзом дістався до дівочого гурту і тихенько покликав Орисю. Вона чекала на нього і полізла мовчки назустріч, пригорнулася, тільки й прошепотіла:

— Я за тобою, любий... Біжимо разом...

Андрій, розпластавшись на землі, вже чекав їхньої появи неподалік від чоловічого гурту. Махнув рукою на північ і поліз вперед, припадаючи до землі, за ним — Орися, позаду — Тиміш.

Поки що доля була прихильною до них: вдалося пролізти поміж вартових непоміченими. Через сажнів двісті втікачі піднялися на коліна і, прислухаючись, тихцем рушили у бік Великого Ковша. Дякуючи богові, небо було чисте, і зорі так принадно запрошували на волю та підказували шлях. Пройшли не менше двох верст, і треба було перепочити, обдивитися, чи є десь вода, щоб освіжитися та набратися сил. Десь далеко було чути перегуки ногайських роз’їздів, і Андрій вирішив, що слід іти далі в напрямку свого дому, сподіваючись, що їм по дорозі таки трапиться вода.